Роберт Кошут оселився в Бучі поруч із садибою Логгінових, де підростала дев'ятирічна дівчинка Галя, а після кількох років війни, проведених в Архангельську, він повернувся в місце, що полюбилося. Галина була молодша за нього на 24 роки. На той час Кошут вже втратив першу дружину і виховував дочку. Але ці та інші обставини не завадили їхньому шлюбу. У своєму щоденнику Галина написала: «Вінчалися ми в Гостомелі у священика, який мене хрестив, і т.к. більше заплатити нам було нічим, ми піднесли йому живого гусака, який, сидячи на підводі поруч зі мною, так відчайдушно реготав усю дорогу, що я майже оглухла, коли нарешті приїхала й увійшла до церкви. Весілля наше відбулося 6 листопада за новим стилем 1921 року. Крім того, довелося зареєструватися в загсі у Ворзелі, де Роба заплатив пуд борошна за те, щоб отримати мене за дружину».

Роберт Кошут, інженер-будівельник із справді золотими руками, сам збудував для своєї родини будинок з водопроводом. До речі, у 60-х роках у цьому будинку була лікарня. Щоправда, через деякий час будову зруйнували, щоб збудувати дитячий садок. Але Галині Кошут, матері двох дітей — сина Леонарда та дочки Ельвіри, — не судилося це дізнатися…

…У своєму щоденнику Галина Кошут описує непростий побут тих, кому довелося пережити поневіряння, голод та безробіття, що панували у роки війни та розрухи. Крихкий організм молодої жінки не витримав навантажень — Галина Кошут захворіла на туберкульоз. Люблячий чоловік Роберт, сподіваючись вилікувати дружину за кордоном, у 1931 році відвозить родину до Відня, до родичів. Але хвороба вже зайшла надто далеко: за рік Галина Сергіївна померла у лікарні. Роберт, що залишився з двома малолітніми дітьми, важко пережив горе і більше не одружився.

…Леонарду Кошуту, коли мати померла, було вісім років. «Але по суті все моє життя — це пам'ять про нього», — напише він 15 березня 2001 року в Берліні. Минуло багато років, а Леонард Кошут, як і раніше, пам'ятає всю свою родину в бучанському будинку, прогулянки довколишнім лісом, збирання грибів, українські та російські пісні, які співала мама. Дитяча пам'ять зберегла епізоди переїзду сім'ї до Відня, і один із них — на Київському вокзалі, коли бабуся довго бігла за потягом, ніби намагаючись наздогнати доньку та онуків, які назавжди зникають з її життя.

Коли повоєнної Німеччини потребували вчителів російської мови, Леонард, незважаючи на те, що не закінчив жодного класу російської школи, добре знав цю мову і став учителем. Траплялося, навіть розучував з німецькими дітьми пісеньки, які співала йому мама... Вибір вищої освіти (вивчення славістики) теж родом з дитинства. Так само, як і вибір справи всього життя — Кошут став редактором видавництва іноземної літератури «Фольк унд Вельт» за радянською, зокрема українською, літературою. Протягом 30 років під його керівництвом було перекладено німецькою мовою і видано книги майже ста авторів 23 народів колишнього СРСР, не рахуючи національних та багатонаціональних антологій. Серед українських авторів – Бажан, Гончар, Голованівський, Гуцало, Драч, Дрозд, Земляк, Кандиба, Козаченко, Муратов, Рибак, Рильський, Савченко, Скляренко, Собко, Стельмах, Тютюнник, Франка, Шевченка. «Видавнича посада подарувала мені можливість… потоваришувати з письменниками, поетами, редакторами, видавцями у всіх республіках СРСР і знову-таки в Україні… А це повернуло мене у певному сенсі до мами», — напише Леонард Кошут.


На жаль, у культурні та людські зв'язки часом втручалася політика. На довгі роки зв'язок з українськими родичами по лінії мами обірвався. І хоча Кошут кілька разів приїжджав до України, побувати в Бучі, знайти колишню сімейну садибу не вдавалося. На міжнародній нараді перекладачів та видавців, куди Леонард Кошут приїхав разом із дружиною, він знову зробив спробу відшукати будинок свого дитинства, рідних. Допомогти в цій справі взявся заступник голови Іноземної комісії Яків Оксюта. Звернулися за допомогою до Бучанської селищної ради. Але, на жаль, ніхто не міг згадати прізвищ Логгінових та Кошутов. І коли розшуки зайшли в глухий кут, хтось порадив гостям звернутися до старожила Бучі, вчительки Надії Хвилі, яка не один рік займалася історією рідного краю. Надія Іванівна разом із чоловіком Михайлом Тюменцевим з ентузіазмом взялася допомагати Леонарду Кошуту. Справа виявилася непростою, їм довелося побувати чи не в усіх закладах столиці, які мають хоч якесь відношення до пошуків. І, нарешті, титанічна праця була винагороджена: подружжю вдалося розшукати тітку Леонарда, сестру його матері — Злату Крижицьку.

З'ясувалося, що саме їй Галина Кошут віддала свій щоденник, котрий Злата, незважаючи на складні часи, не побоялася зберегти.

Надія Хвиля та Михайло Тюменцев зробили для Кошутов ще одну добру справу: розшукали місце, де пройшло дитинство Леонарда. На жаль, батьківський будинок не зберігся, від садиби залишилося всього чотири ялинки... В один із приїздів в Україну Леонард Кошут відвідав будинок матері, згадав він і ялинки, навколо яких бігав малюком...

Не доводиться дивуватися, що сторінки його життя: рання смерть мами, ностальгія батька, пошук українських родичів, допомога краєзнавців-бучанців та багато інших цікавих фактів непростої долі «виплеснулися» у книгу «Бучанський щоденник», видану до ювілею Бучі. В її основі — щоденник Галини Сергіївни Кошут, її вірші, малюнки, сімейні фото, записки, листи, спогади Роберта Кошута, рядки, написані самим Леонардом.

…Якщо ​​залишити за спиною суєтну столицю та поточні проблеми, приїхати до Бучі і в тиші розкрити «Бучанський щоденник», то глибше розумієш історію життя і смерті людей, які до прочитання книги були чужими, а після знайомства з нею ніби віддали тобі частинку своїх почуттів, думок, тепла, ностальгів. Одну з книг мого двоюрідного брата, археолога Сергія Крижицького, німецькою мовою видану в Кельні та інших містах світу, я міг би вже давно читати в Німеччині. Син наших бучанських сусідів Володимир Маляров як військовий кілька років служив у НДР, міг нам там зустрітися (хоча ми тоді один одного не впізнали б)... Коли я при першій нагоді приступив до видання творів Михайла Булгакова в німецьких перекладах... хто міг мені передбачити, що цей класик світової літератури свої перші досліди драматурга робив у Бучі і, за свідченням сучасників, моя мама була присутня на його виставах! Буча — моя батьківщина, я все глибше відчуваю своє бучанське коріння…», звертається Леонард Кошут у листі до земляків.

Він пише, що доля – явище дивне. До цього хотілося б додати, що закономірне теж. Взяти «Бучанський щоденник», весь тираж якого Леонард Кошут подарував своїм землякам (кошти за продані книги якого підуть на розвиток Бучанського краєзнавчого музею). Він переріс особисту сімейну історію та став історичним документом. За рішенням Бучанської селищної ради на старовинній садибі Логгінових було встановлено меморіальну дошку з написом: «У цьому будинку з 1903 по 1931 рік мешкала Галина Сергіївна Кошут (уроджена Логгінова), автор «Бучанського щоденника», і провів своє дитинство німецький письменник. У Будинку культури відбувся вечір пам'яті Галини Кошут та презентація книги «Бучанський щоденник». Атмосфера вечора була теплою та задушевною: люди ділилися думками, читали вірші — свої та Галини Сергіївни. На сцені перед її портретом горіла свічка пам'яті, а нагорі ніби парив збільшений малюнок Галини Кошут «Портрет мого сина Леонарда», де мама з гумором зобразила розпатланого сина, що позіхає, з відірваними ґудзиками і розв'язаними шнурками. (І вже дорослий Леонард повісив цей малюнок замість свого портрета у галереї видавництва, поряд із портретами колег). Леонарду Кошуту передали скриньку із бучанською землею, яку він навесні цього року відвіз на могилу своїх батьків у Відні. Так співвітчизники символічно возз'єднали Галину Кошут із її Батьківщиною, про яку вона так сумувала, вмираючи на чужині.