assassins_cloak | Entries tagged with 1930

Зі щоденника Галини Кошут (1903–1932), у 1930 р. – мешканки Бучі, дружини австрійського інженера Роберта Кошута, який працював в СРСР:

Ось уже середина лютого, а сьогодні перший зимовий день. Досі було так тепло, що дуже часто йшов дощ, земля не замерзала, сніг, якщо й ішов, то тут же і танув. У Зубакіних перед самим Водохрещам близько 5 січня орали щосили. Отака російська зима! Морозець був не більш як разів 5–10, та й те не сильніше 3 градусів. Ще вчора ввечері снігу не було і сліду, і йшов дощ, а сьогодні за ніч випало по пояс снігу, сильний мороз, вітер і хуртовина. Становище у нас зараз зовсім неважненьке. Я себе погано почуваю, тому що потребую, через свою хворобу, кращого харчування, діточки побліднули і теж часто просять їсти, Роба достеменно голодує, і на службі йому стає просто погано. Кредитори не дають жити, продуктів у кооперативах і сорабкопах нема жодних, крім журавлини і оцту, а у приватників, які ще вціліли, так дорого, що всієї платні може вистачити тільки на 5–6 днів на базар. Сидимо зараз на сухій картоплі і пшоні без м’яса, без жирів, без молока, без цукру, без білого борошна, одне слово, без всього іншого, крім картоплі, пшона і такого миленького хліба, що вчора я заскалила собі піднебіння, а горло він дряпає мало не до крові. Але ж Роба, називається, отримує 150 рублів! А є такі, що отримують 20 рублів. Щоправда, 150 тільки пишуть, а вираховують на всяку всячину майже половину.

Днями ми роздобули м’яса, і Злата сховала його від котів під абажур, а коли увійшла, то побачила таку картину:

Якось одного разу, місяць тому, ми отримали несподівано додатковий цукор на два місяці по ¾ фунти на душу. Роба вирішив сховати його нагору на буфет, подалі від спокуси, і став з кульком видиратися на буфет, а я сиділа поруч на дивані і в’язала. Раптом аж угорі кульок луснув – і весь цукор висипався мені на голову, у в’язання, за комір і довкола. Нічого й казати, що Робі за це влетіло від мене добряче.

Вчора діти читали з Робою німецькою, і Еля дуже смішно перекрутила одне слово, замість Pulverhorn, вона сказала Пульман вагон.

Щойно мені згадалось, як дітвора застрягла три роки тому за буфетом. Між буфетом і стінкою така відстань, що Еля тоді могла пролізти вільно, а Леонард ледь-ледь. Еля влізла першою, а за нею Леонард, але коли вліз, то так невправно повернув голову, що не міг уже рушити ні вперед, ні назад. Крик вони підняли відчайдушний, особливо дворічна Еля, т. як вона була у глибині і навіть не бачила, що ми намагаємось їм допомогти. Становище було жахливе. Зрушивши буфет, можна було розчавити їх обох на млинець, відтягнути такий тягар неможливо, а діти верещать, наче їх ріжуть. Нарешті вдалося трохи посунути буфет, і Леонард зміг вийти, а за ним і Еля.

(Галина Кошут, Бучанский дневник, составитель Леонард Кошут (Київ: Юніверс, 2001), с. 65–67. Переклад з російської)

Зі щоденника Софії Русової (1856–1940), української письменниці, громадської і культурно-освітньої діячки, у 1930 р. – мешканки Праги, професорки педагогіки Українського педагогічного інституту:

Сегодня день лекцій і вдруг з другого курсу новий досить молодий слухач гарно якось вслухається в мою методику і наприкінці оказивається, що він Кошович і тільки-що втік з України, де учителював на Херсонщині, і пропонував, що прочитає в мойому семінарі Соц. Інст. виклад за становище середньої освіти на Україні. Підходив до мене Монюк і скаржився, що коли він записався в члени Педагог. Тов., в якому головує Сірополко, то йому одмовили в принятті за неморальністю.

Боже! Які знайшлись судьи і чим це Монюк – наш студент – виявив свою неморальність.

Протест розіслали ми скрізь і тепер приходять на моє імя відповіді-співчуття – з Мюнхена, з Відня. Вернулась дуже пізно з лекції, дуже скучила за Романом. Був Ал. Павл., гарно співав укр. і чеш. романси. Дітям дочитала «Судний День» Короленка. Конечно, по-укр. Дома Оля, Люба, Рая мили вікна, двері, а то присилали вчора якогось робітн., щоб підбілить їх, а він сказав, що вони такі брудні, що він не може красить, ми перелякались, що він в контору скаже, але сегодня вже усе добре обійшлось.

2 дня тому загубила 50 корон, гірко-гірко плакала і тепер не можу забути.

Написала прохання до Межинарод. Червоного Хреста, щоб прислали в Галичину по селах санітарний отряд.

(Софія Русова, Мемуари. Щоденник, упорядник Володимир Сергійчук (Київ: Поліграфкнига, 2004), с. 314–315)

Зі щоденника Нестора Білоуса (1889–1972), українського селянина, у 1930 р. – мешканця села Леб’яже тепер Чугуївського району Харківської області:

За цей час з 1/IX–30 виплачено всіх видів обкладення як-от: податку – 1242, страхування – 1313, самообкладення – 1242, на побудову тракторної станції при Райвиконкомі – 10 рублів, і всі ці податки як гриби ростуть, не встигаєш відмахуватися, як від мух. Хлібо-заготівлю давай, мало не кожного дня комісія за комісією, перевіряють квитанції на зданий хліб і за всіма податками. Словом, тиснуть мужика до неможливості. Недаремно С.Д.П. та інші партії говорили, що буде вам земля без викупу, будете пам’ятати, а ми не вірили, а тепер уже ясно – як без викупу. Хоча кров і пролилася за землю, але ми вже не раді їй, тому що немає влади робітників і селян, а влада вченого класу, але прийде час, і цьому всьому буде кінець, терпіння лусне у мужика. 22/X був продаж майна Циганка Андрія.

(“Щоденник селянина Нестора Білоуса”, у «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні, упорядкування, вступна стаття, загальна редакція Ярослава Файзуліна (Київ: Фенікс, 2018), с. 159. Переклад з російської)

Зі щоденника Олександри Радченко (1896–1965), української вчительки, у 1930 р. – мешканки теперішньої Харківської області:

Пройшло багато часу. Й так багато цікавих моментів, можна сказати, історичних. Колективизация насильством не пройшла. З початку посіву спалахнули бунти. Селяне ненавидять владу за неподобства. Весняна заготівля хліба – це цілковите вимагання хліба... Зметають хліб до останньої зернини. Далі селяне будуть, мабуть, голодати.

Все це породило незадоволення й гнів. Насильницька колективізація скоро привела до повного знищення останнього. М’яса тепер немає. Появляється м’ясо дуже рідко по жахливо дорогій ціні... В кооперативах нема ничого. Цебто немає ні матерії, ні білизни. Чулок немає нияких. Мила немає. Ниток немає й т. ін. Ничого немає.

Що це визначає, нихто ничого не знає. Життя стало огідним для всіх й материально, й духовно. Правди немає. Всі брешуть один одному, починаючи з верхівки. Брешуть комунисти, брешуть беспартійні. Кожному дорогий кусок черствого хліба, тому брешуть.

Забалакати, крикнути, що роблять не те, що треба бояться. Нема героїв. Нема ідейних, порядних людей.

Владу ненавидять всі. Ненавидять й паперові комуністи, беспартійні, яких 90%. Гроші падають в ціні. Розмінних грошей немає. Що буде – побачимо.

(“Щоденник учительки Олександри Радченко”, у «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні, упорядкування, вступна стаття, загальна редакція Ярослава Файзуліна (Київ: Фенікс, 2018), с. 35–36)

Зі щоденника Адальберта Ерделі (1891–1955), українського живописця, який у липні 1930 р. перебував у Парижі:

Сила без смаку: видно, вона склеєна культурною пастою. У ній не вистачає свіжості, освіжаючої дії, і стародавню натуру людини вкрив мох мільйонів павутин. Гігантське хотіння спрощується до товщини нитки: все на благо людства. Безплідні бурдюки людства заповнюються торпедами; немає людини, яка б наповнила серця озоном, що сягає небес, і яка б знайшла в своєму серці форми, щоб намалювати щиру широку усмішку людини. На землі, на воді, між небом і землею тхне прокляттям вишукано-задушливого надмірного прогресу: бензин... і сморід від нього – це «озоноване» повітря двадцятого століття. Я не хочу сп’яніти від нього.

Я залишаюся подібним до предків: свіжим, диким, гарним та природним!

У цю епоху мій Христос – блідий Христос. Його образ переді мною. Я його намалював.

Глибоко нахилена направо сумна голова. Його рот блідо скривився від жалю.

Він, співчуваючи, жаліє «прогрес». Літак гуде нижче лінії горизонту. Його око – моє. Назва картини: XX siecle (XX століття).

Вчора я малював у Шавій, де Коро почав спостерігати за раннім ранком... Його скульптура в мармурі стоїть на березі озера, а на протилежному березі озера – вічна алегорія життя: обіймаються закохані пари.

Все –

Всім:

Завжди: нове.

Свою картину XX siecle, яку я малював, постячись і молячись, подарував Ужгородській греко-католицькій каплиці, а точніше – високодостойному єпископу Гебею.

(Адальберт Ерделі, IMEN: літературні твори, щоденники, думки, уклали Іван Небесник і Михайло Сирохман, переклад з угорської Павла Балли (Ужгород: Видавництво Олександри Гаркуші, 2012), с. 329)

Зі щоденника Євгена Онацького (1894–1979), українського мовознавця, журналіста, у 1930 р. – голови Української громади в Римі та представника ОУН в Італії:

Сьогодні рано приїхав до нас полк. Є. Коновалець. Зустріч відбулася так, як було умовлено: я стояв проти поштового вагону з волошкою в петлиці, і полковник відразу мене пізнав:

– Пане Онацький?

Ми щиро привіталися і зараз же пішли до трамваю. Він мав з собою тільки маленьку валізку, яку сам ніс у руках. Без того нашого умовленого знаку я б його не пізнав, бо занадто побіжно бачив його в Відні, в 1920 р., в почекальні Директорів Швеця і Макаренка, а в Києві ми якось ніколи не зустрічалися. Полковник робить дуже приємне враження. Зокрема симпатична в нього посмішка, дарма, що показує при тому досить попсовані зуби...

З огляду на те, що, крім валізки, в полковника нічого не було, я запропонував йому проїхатися трамваєм, замість авта:

– Тут до нас досить близько: десять хвилин пішки, і десять хвилин трамваєм... Пішки можна йти навпростець, а трамвай примушений йти навколо мурів, і тому кружляє, але спиняється майже коло самого нашого будинку... По дорозі зможемо дещо побачити...

Полковник охоче погодився. Але тільки я хотів перебрати на себе ролю чічерона і хотів привабити його увагу на мури імператора Авреліяна з III-го століття по Р. Хр., повз які ми їхали, як він нараз випалив:

– Макар Кушнір з нами!

Макара Кушніра я добре знав ще з Центральної Ради, а потім у 1920 р. зустрічався з ним у Відні, і дуже його цінив і любив, але несподівана фраза полковника мене заскочила. Я просто не зрозумів, що полковник цим хотів сказати.

– Макар Кушнір з нами? – повторив я.

– Так, так, Макар Кушнір з нами, – проголосив ще раз тріюмфально полковник. – Він цілком поділяє наші націоналістичні погляди, відійшов від УНР і на кожну справу має цілком ясний вироблений погляд...

І в дальшому було видно, що це приєднання М. Кушніра до націоналістичного руху було йому незвичайно приємне, і він ще кілька разів вертався до цієї теми, вихваляючи високу політичну й громадську досвідченість і виробленість М. Кушніра. Особливо було приємно полковникові, як він мені це також підкреслив, те, що з приєднанням М. Кушніра, націоналістичний рух збільшувався великою інтелектуальною силою з лав наддніпрянців:

– У нас тепер у Проводі переважатимуть наддніпрянці, – говорив полковник, – Андрієвський, Сціборський, Кушнір, Ви... і це дуже важно, що б він міг провадити дійсно соборницьку політику...

Все ж я вспів звернути увагу полковника на мальовничу Браму – Порта Пія, що її побудував Мікельанджельо, і що одним уже цим іменем приваблює туристів. Біля неї я вказав на місце, де італійці 20 вересня 1870 р. пробили мури й ввірвалися до міста, щоб проголосити його столицею об’єднаної Італії... Полковник дивився з цікавістю, але видно було, що думки його заняті іншим.

Йому дуже подобалося приміщення нашого пенсіону, і він з приємністю задивився на високі пінії, що, за виразом одного американця, були «найкращим, що він знайшов у Римі»! Людина, вихована на европейській історії, ніколи б того не сказала, і полковник тільки посміхнувся, коли я йому переказав вислів того американця...

Я представив його моїй дружині, і обидва з великим зацікавленням приглянулися один одному. Полковник зараз же сказав кілька компліментів, Ніна відповіла, що нарешті має можливість вітати в себе в хаті людину, про яку так багато чула, і з яким співпрацювала ще в Києві, дарма, що ніколи з ним особисто не зустрічалася. Скільки спільних знайомих!... І пішли спогади про Київ... про те, що було, і про те, що могло бути, та не сталося... Якось із першої ж зустрічі відчули ми всі себе духово близькими, майже спорідненими. Коновалець виявив себе культурно-тонкою людиною, з якою можна легко й приємно вести розмови на найріжноманітніші теми.

По обіді ми вийшли в парк Вілли Боргезе, і тут, сидячи над ставком і слідкуючи за лебедями та качками, полковник оповідав мені про свої пляни, та розпитував про наше життя і можливі перспективи...

Він поінформував мене, що в червні має відбутися в Женеві конференція Проводу ОУН, на якій дуже було б бажано, щоб і я взяв участь. На це я йому заявив, що справа моєї поїздки трудна з двох причин: по-перше, в мене нема ніякого пашпорту, і, звичайно, щоб добути пашпорт для бездержавників, т. зв. нансенівський, треба щонайменше два місяці, – отже, було б запізно для конференції; по-друге, ми стоїмо вже перед літом, туристичний сезон у Римі скінчився, наш пенсіон, як він сам міг сконстатувати, стоїть напівпорожній, отже, ми ледве-ледве можемо покривати кошти помешкання, досить для нас дорогого; тому думати про поїздки ніяк не приходиться...

Полковник сказав, що справу з пашпортом він спробує полагодити через литовців, з якими стоїть у тісному зв’язку... Тут у Римі, секретарем при Ватиканському посольстві знаходиться його добрий приятель Лазорайтіс, який напевно зможе в цій справі багато зробити... Що ж до коштів на подорож, то їх візьме на себе організація.

Якщо справа буде полагоджена в такий спосіб, то я, розуміється, радо приїду...

(Євген Онацький, У вічному місті: записки українського журналіста. Рік 1930 (Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1954), с. 230–233)

Ілюстрація: Євген Онацький і Євген Коновалець.

Такого Риму я ще не бачив.

Все місто – ніби одна Різдвяна ялинка. Кожний будинок, кожна палата, кожна бідна халупка прикрашені биндами та прапорцями національних барв, а ввечорі палають вогнями ілюмінаційних лямп, свічок та каганців.

На вулицях – не протовпишся.

Ніби нараз Рим розрісся кількістю населення до размірів Лондону чи Нью Йорку. Кажуть, що 400.000 цікавих наїхало зо всіх міст і найдальших кутків Італії. Італійський уряд поробив від 30 до 70% знижки по залізницях та пароплавних лініях для всіх тих, хто хотів би приїхати до Риму на весільні свята. І от – наїхало! Приїжджі позаповнювали всі готелі, пансіони, приватні помешкання і кімнати, позаймали всі ліжка, дивани, канапки, розкидачки, – і не залишили без уваги навіть купелевих кімнат із широкими ваннами.

А на вулицях переладували всі трамваї та авта і, в непереможному бажанні все бачити, по всіх усюдах бути присутніми, повели атаку на найближчі висоти – мармурові стовпці, що відгороджують пішоходи від брукованої дороги, на рідкі лавочки, розкидані, де-не-де по пішоходах, на ще рідші сходи церков та палат. Кожне намагається пройти вперед, відсунути свого сусіда назад, і в загальному натиску навіть будинки почали б уступатися, коли б їх, з низу до самого верху, не стримували в кожному вікні і в кожних дверях сотки своїх глядачів.

То була зустріч королівської бельгійської родини з нареченою – королівною Марією, то були військові паради, а ось учора – фольклорний кортеж.

I Рим, вірний своїм давнім традиціям, завжди схильний до видовищ, всі ці дні живе, можна сказати, тільки очима (якщо забути про ноги!)

Зрештою, має рацію. Чому не подивитися, – особливо, коли видовища перевищують своїми ефектами і найбільші сподіванки. І це особливо треба сказати про фольклорний кортеж. Тут його неможливо описати, бо ніяке перо не змогло б передати всієї краси й ріжноманітности всіх отих одягів. Це – треба бачити. Бодай у кінематографічній, передачі, хоча і там загубиться головна краса – барви.

[...] Артистичні прикмети народу ніколи його не зраджують, і там, де одні групи проходять поважно й сумирно, інші виявляють всю силу свого темпераменту й мистецької кебети.

У багатьох групах фігурували музичні інструменти невідомих мені форм і згуків, – і особливе враження справила ціла оркестра, складена з самих сопілок.

Велику ролю відогравала в багатьох групах дуда, чи кобза, що досі в Італії дуже поширена по селах.

Від часу до часу кортеж спинявся, і тоді музики починали грати своєї, а танцюристи, захоплені загальним піднесенням та увагою тисячного натовпу, починали танцювати свої характерніші танці. Яке було моє здивування, коли в одній групі, походження якої я так і не міг встановити, – якийсь маленький хлопець ушкварив танець, що, як мені здавалося, нічим не ріжнився від нашого козачка. I музика була подібна, і всі ті, що дивилися, – так само, як і у нас, – відбивали ритм, плескаючи в долоні...

[...] Я не мав можливости пройти на п’яццу дель Квірінале, куди простував кортеж, і де представники міст і провінцій складали перед королівською трибуною на руки нареченим свої фольклористичні дарунки. Проте, з журналістичного обов’язку зареєструю два цікаві епізоди, що внесли симпатичну веселу нотку в урочисте прийняття. Серед ріжних дарунків, що принесла з собою Льомбардська група, була пара голубків, і дівчата, проходячи повз королівську трибуну, випустили їх на волю, а голубки, злякані всією церемонією і незвичайністю обстанови, посідали... один на парасольку королеви, а другий на берет короля.

Другий епізод трапився з маленьким хлопцем (чи не тим, що танцював «козачка»?).

Королевич і королівна, отримуючи дарунки від кількох дітей, що приймали участь в деяких групах кортежу, невідмінно їх цілували. Коли ж вони поцілували й цього хлопця, вбраного за середньовічного пажа (джуру), – той, порушуючи всі приписи двірської етикети, і на превелике замішання і переляк аґентів поліції і порядку, поліз просто на королівську трибуну і почав обходити всіх коронованих гостей, щоб вони його цілували... Інцидент закінчився загальним сміхом.

Після фольклористичного кортежу я ще довго блукав містом. Мушу ствердити враження кількох попередніх днів: народ, усе населення Риму бере живу участь у династичному святі, виявляючи непідроблену радість і веселість. Італійський натовп дуже приємний, – він весь грає, як молоде вино. Жарти і сміх було чути по всіх усюдах. Італійці ніби раді, що можуть і самі повеселитися і інших звеселити, і тому експансивно відгукуються на кожну нагоду виявити свої чуття.

На п’яцца Венеція, в самому осередку міста, натовп спинив якесь авто і почав вітати його пасажирів окликами «еввіва!» та вимахуванням капелюхами. Щоб не відстати від інших, махнув і я разів два капелюхом, але потім скільки не розпитував, не міг дізнатися, хто ж то власне був: ніхто з присутніх не знав.

Але хтось зауважив:

– Мабуть, хтось із королівської родини!

І цього вистачало...

(Євген Онацький, У вічному місті: записки українського журналіста. Рік 1930 (Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1954), с. 24–29)

Ілюстрація: спадкоємець італійського престолу кронпринц Умберто та бельгійська принцеса Марія Жозе у день весілля.