Щоденники, які містять не лише спостереження автора за повсякденними подіями, але й елементи саморефлексій, є чи не найкращим джерелом для дослідження ідентичності, зокрема особистої ідентичності. Щоденник, писаний у екстремальних умовах війни, до того ж, автором якого молода особа, котра не мала й двадцяти років, а отже, за класифікацією Еріка Еріксона, перебувала на п’ятій, кризовій стадії становлення особистості – є джерелом особливо цінним. Саме таке джерело – це щоденник Ольги (прізвище авторки в щоденнику не згадано), який охоплює період німецької окупації Правобережної України 1941-1944 років. Джерело є унікальним для наших теренів ще й тому, що серед воєнних джерел, що ними зараз оперують історики, практично немає особистих (eye-witness) свідчень про контакти німців і міського населення України в період окупації.

Ось основна інформація про щоденник і його авторку: його написано російською мовою від імені молодої особи на ім’я Ольга. Відомо, що на 1942 рік їй виповнилося 18 років. Ольга добре володіє німецькою мовою, працює вчителькою в сусідньому містечку, а потім і перекладачкою; вона кілька разів змінює місце роботи, поступово отримуючи дедалі відповідальніші посади. Події відбуваються на Правобережжі, в місті Знам’янка (районний центр Кіровоградської області з 1939 року), що на той час було великою залізничною станцією стратегічного значення. Це, зокрема, підтверджується не лише прямими вказівками на Знам’янку, але й згадками про Дмитрівку (запис від 8 січня 1942 року), Троянку та Кіровоград (запис від 19 січня 1942 року). На жаль, подальша доля Ольги наразі не відома, про дещо можемо лише здогадуватись. Очевидно одне – до Німеччини вона не виїхала: на момент повернення радянських військ (Знам’янку було «визволено» 9 грудня 1943 р.) і до лютого 1944 р. (крайня дата щоденника) вона все ще перебувала в місті. Імовірно, що з часом її було репресовано за «співробітництво з німцями», найпромовистішим свідченням на користь цієї версії є те, що щоденник було конфісковано в третьої особи – Люди Калінкович.

Чому цей щоденник є важливим з огляду на тематику збірника? Щоденник у межах неповних двох років (серпень 1941 – лютий 1944 років) демонструє яскраву еволюцію поглядів на себе, своє місце в цьому світі, на власну персональну й групову ідентичність, переорієнтацію за шкалою «свій-чужий». Незважаючи на те, що основу щоденника складають романтичні переживання Ольги, котра з легкістю захоплюється новим об’єктом чи не щодня, тут знаходимо також рефлексії щодо подій навколо, контактів між місцевим населенням і німцями. Час від часу Ольга сама замислюється над питанням «Хто я?». Наприклад, 28 липня 1943 року читаємо: «Да и что я вообще? Прежде всего, человек! Дальше – девушка. […] И я хочу быть любимой. Пусть даже он будет немец. Я молода – вот третье. Я ищу приключений». Тож щоденник містить багатий матеріал для дослідження гендерної та вікової ідентичності.

Поза тим, чи не найцікавішою частиною щоденника є та, в якій можна місяць за місяцем відстежити переосмислення й поступову зміну національної ідентичності, котра еволюціонує, не будучи водночас конструйованою чи насаджуваною згори. На початку щоденника ще прозирає свого роду «радянська» ідентичність: «наше СССР» (27 січня 1942 року), в суперечці з Ернстом 7 лютого 1942 року згадує: «КСМол воспитал меня», 24 березня 1942 року: «Я не знаю, где мой комсомольский билет. Я так гордилась ним […]. Я ругаю себя: Я плохая комсомолка. Я не патриот. Я не гражданка своего союза. Я очень слабая девчонка – и больше ничего». Час від часу висловлюється співчуття й переживання за «своїх» хлопців на фронті: «гул снарядов […] мне напомнил о том, что где-то наши родные бьются, а я должна здесь сидеть среди своих врагов» (запис від 19 січня 1942 року), «А на том месте, в лесу, где раньше было много цветов – могилки… Это здесь покоятся наши родные, русские» (19 квітня 1942 року). Проте від самого початку ставлення до «чужих» уже було подвійним, так, 16 січня 1942 року Ольга пише про німецького льотчика: «Я ничего в нем не видела родного, но он меня заинтересовал именно потому, что в нем не было ни капельки мне чужого».

Вже на початку 1943 року відчувається поступовий злам в уявленнях «свій-чужий»; 14 лютого, після суперечки з кавалером подруги Віктором, Ольга згадує: «Да еще я что-то сказала, что наши девочки так же ж посмотрят на наших красноармейцев, если они придут, если они ж посмотрят на девочек. Да еще как противно получилось у Виктора, когда он сказал: «Они не посмотрят НА ЭТИХ девочек!» Меня такое зло взяло, я сама ж не знаю, что могла бы сказать. Буду ли я, когда-нибудь, смотреть на них, на наших? Ведь Гайнц… А может быть, это даже лучше, что я не буду его видеть, может быть, мне снова что-нибудь возвратит любовь к отчизне». Коли 25 травня вона бачить, як жандарми ведуть заарештованого квартиранта Гайнца, з’являєтьс язапис: «Я подбежала к нему, но не нашла, что сказать. А чего-то хотелось так сказать ему хорошего. Как брату! Тьфу! Что я пишу? Немцу-врагу… и… брату! Да! Он был наш, свой, который понимал меня и всех нас». Чим ближче підходять радянські війська, тим чужішими вони здаються, 30 липня життя «на радянському боці» вже зовсім не «своє»: «Читала газету советскую, очень хотелось прочесть и узнать о «ихней жизни». Ну и что же? Но почему я не могу считать немцев врагами? Я даже чувствую к некоторым привязанность». Відчуженість до «радянського» дедалі наростає, ось запис 9 серпня: «Снова читала советскую газету, но она меня не радует, как могла бы обрадовать прежде. Обращение к нам, молодежи на Украине». А 12 серпня населення чекає не на «своїх», а на «червоних». 19 вересня Ольга абсолютно прозоро й однозначно говорить про те, що не хоче повернення «радянської влади» саме тому, що вона встигла звикнути до «них», тобто, до німців. Зрештою, «Росія» вже сприймається як «закордон» – у записі від 7 листопада читаємо: «За границей, у русских празднуют 26ю годовщину Октябрьской революции». Так само й населення, яке після приходу радянських військ повертається до Знам’янки, сприймає окуповані терени як «закордон», а населення під окупацією як «іноземців» – саме таку ситуацію згадано в записах від 14 і 15 січня 1944 року. Отримуючи листа від приятельки, котра просить розповісти їй про «зрадників», Ольга зазначає 8 лютого 1944 року: «О предателях? Да нас всех считают предателями!», окрім того, наочною є різниця в поглядах на німців по різні боки «кордону»: «Пишет, что болеет за нас, что пришлось им переживать за нас, когда мы были под игом «озверелого гада». А она и не знает, что эти «озверелые гады» не такие уж страшные, как их малюют».

За два роки відбулося звикання до нового статусу, що особливо яскраво виявилося в момент повернення колишніх «своїх» – радянських військ. Дадалі частіше в записах 1943 року проскакують асоціації себе вже не з «радянським» народом, а з «українським», і в позитивному, і в негативному контексті – хоча терези якийсь час іще хитаються то в один, то в другий бік. 12 січня, після суперечки з Гензеном щодо рівня культурності чи некультурності народів, Ольга напряму пов’язує «ми» з українським народом. Хоча вже 18 лютого бачимо свідчення зворотньої зміни – говорячи про просування радянських військ із Ернестом, котрий радіє за свій польський народ, вона думає: «Ах, почему же не горды украинцы и я не могу быть за них горда… Мне кажется, я не украинка, а советка!» Влітку «українська ідентичність» знову бере гору – наприклад, 24 червня вона боїться, що на роботі викриють її стосунки з Гайнцем: «Мне ж стыдно было признаться, что друг у меня немец. А я боялась потерять свой авторитет, как украинки». Наприклад, 1 серпня Ольга тішиться, коли чує, як німець щось говорить «чисто по-нашему, по-украинскому». Апофеоз переосмислення й перегляду ролей – у записі від 10 лютого 1944 року: «Мы, украинцы предали родину. Значит Они сумели больше вселить доверия за 2 года, чем (наши) за 25. Я не знаю почему я до сих пор называю наши. Ведь меня они не считают за свою».

Проте, з іншого боку, щоденник Ольги не є унікальним і вписується в ширший культурний контекст. Поведінка жінки під час війни в модерні часи вже не раз ставала об’єктом наукового дослідження. Зазначалося, що саме під час Першої світової було закладено всі вузлові проблеми, до яких пізніше лише поверталися – саме в період Першої світової чисельні моралісти звернули увагу на неадекватну поведінку «нової» жінки під час війни – йшлося про те, що вона стає неконтрольованою, надто розкутою, поводиться як чоловік – надто вільна, може палити, пити, може сама обирати собі партнерів і навіть псувати своїм поганим впливом безневинних юних солдатів. Приклади зі щоденників того періоду можуть перегукуватися з тим, що знаходимо в щоденнику Ольги. Вірджинія д’Альберт-Лейк, американка, одружена з французом, учасником Руху Опору, вела щоденник у 1939-1944 роках, і в ньому ми також можемо натрапити на досить контраверсійні згадки про німців: вони то сприймаються як вороги, то, після ближчого зіткнення з деякими з них, раптом перетворюються на «своїх німців», котрі вражають своїм ставленням і поводженням. Так само присутні тут і елементи легкого флірту й згадки про німецького офіцера-«залицяльника» (admirer). Враховуючи досить широкий контекст і актуальність тематики ідентичностей та історичної пам’яті, щоденник Ольги може лягти в основу перспективного дослідження.