![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Іванни Блажкевич (1886–1977), української письменниці та громадської діячки, у 1915 р. – мешканки с. Залуква біля Галича, дружини директора місцевої школи:
Кінчила я сьогодні земляні роботи в городі. Нові «гості» зі школи щораз нав’язували зі мною розмову на різні теми. Безконечно вихваляють переді мною царські порядки в Росії. Представляють в рожевих красках, як гарно під «батюшкою царем» живеться всім народам.
Відповідаю їм словами Шевченка: «Від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить бо... благоденствує».
Запримічую, що в часі тих усних перепалок між мною і льотчиками, під час котрих вони оточували мене тісним колом, один з них, гарно збудований мужчина з виразистим «хахлацьким» лицем, ніколи не відзивається. Але не спускає з мене ока і ловить кожне моє слово. Одного разу забагато було мені перехвалок московських та й кажу одверто: «Яка ж то ваша “свобода”, якщо 30 000 000 українців не мають ні своєї школи, ні преси?». Та й звертаюся прямо до мовчазного солдата, кажу: «А ти, земляче, чому не обізвешся ні словом мені на підмогу?». Почервонів запитаний: «По чьом узналі, что я зємляк?» – питається мене. «По тім, – кажу, – що мовчиш завзято. Боїшся висказати свою думку в присутності товаришів, які так славлять “свободу”». Виявилося, що мої здогади були слушні. Мовчазний солдат – дійсно був земляком. Свідомий українець, Тихон Дубниченко, родом з Іванівки Воронезької губернії. Шістнадцятилітнім хлопцем попав у Петербург, відтак довший час служив при царській гвардії завдяки сильній будові тіла. Однак не вирікся свого і почував себе не «малоросом», але українцем.
Опісля він заходив до нас частіше. Брав від мене українські книжки. Втішився дуже «Кобзарем» видання галицької «Просвіти», бо досі читав Тарасові твори позчеркувані російською цензурою.
Приємно не раз бачити, як гуртки льотчиків-москалів цілими днями луплять в карти, а земляк, заховавшись у бур'янах, зачитався в народнім евангелію Шевченкових творів.
Часом заводиться і між самими льотчиками гарячий диспут на різні теми. Відчувається революційна нотка. Порівнюють відносини, в яких живуть люди в Австрії, з російським режимом, що його тепер зовсім інакше висвітлюють. Але як тільки настрій диспутуючих розгорячиться, очі запалають вогнем невдоволення, а рум’янець бунту облиє їм щоки і щораз то палкіші слова падуть, тоді завжди один з них виступає з пропозицією хорального співу. Роздасть голоси, і сильний мужеський хор співає пісню за піснею, переладовуючи в їх звуки чуття, що заворушились в душі в часі диспуту. Маю враження, що цей провідник хору свідомо і планово примінює свою музичну рецепту, як лік для успокоєння гарячих умів.
(Іванна Блажкевич, Жінка на бойовій лінії: спогади, щоденник (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017), с. 81–82)
