assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Уласа Самчука (1905–1987), українського письменника, журналіста і публіциста, у квітні 1945 р. – переміщеної особи в Тюрингії:

Нашим речам не судилося пропасти. Учора був на станції, і мені сказали, щоб скоріше їх забрав, інакше ні за що не відповідають. Стільки було нагод їм пропасти, але – ні. Є то, властиво, речі наших дорогих покійних Телігів: два коші і три валізи. Їдучи з Кракова до Києва, Михайло Теліга залишив їх у нас, у Рівному, на переховання. Власники трагічно загинули, речі залишились, ми їх частинно забрали з собою, і ось вони з нами до цього часу. Вони нагадують нам Телігів – Олену і Михайла. У нас також залишилася Михайлова бандура, вона довго висіла в мене на стіні, в Рівному, після я відвіз її до Яворова і передав Юрієві Липі, що не хотів нікуди виїжджати. Юрій Липа передав ту бандуру Григорові Китастому. У Китастого вона загинула при бомбардуванню Берліна. А альбоми фотографій, речі Олени, Михайла, деякі папери, частина листування лишились у нас. Дещо з того передам, при нагоді, до музею, хоча які тепер музеї і де? Що, наприклад, станеться з музеєм у Празі, де було зібрано стільки цікавих експонатів нашої визвольної епопеї.

Настрій «останніх днів» Райху Гітлера. Чужинці, особливо поляки, вже ведуть таємничі наради, їх вигляд не віщує німцям нічого доброго, на обличчях німців німий жах. Що буде? Що то буде?

Підвода, що розвозить молоко, за невелику оплату привезла мої обтріпані, понищені коші і валізи до Тавбаху. Від часу розлуки з ними в Люнденбурзі минуло якраз чотири місяці. При тому поміг нарешті Яременкам, яким знайшов приміщення і допоміг перевезти їхні речі. Це мила, приємна родина, і я дуже шкодую, що не міг помогти їм скоріше. Тепер усі, хто може, тікають з міста. Німці страшать, що кожне місто оголосять за фортецю... Мобілізуються останні рештки чоловічого населення – інваліди, старі, малі, немічні. Ґавляйтер Тюрінґії Завкель криком кричить, щоб обернути Ваймар на фортецю. Населення противиться тому всіма силами. Усі знають, що все те останні корчі трупа, який діє по інерції.

Увечорі пролетіло над нами безліч машин. Небо ревіло, вибухало, горіло всіма барвами веселки. Земля дрижала від того реву. Ми сиділи на картоплях, охали, ахали. Таня німа й непритомна, я щохвилини намагаюся вирватись і подивитись, що «там» робиться, Ульрих кляне, решта байдужа. І тривало це до 1-ої години ночі. Бомби впали десь там далі, на сході, кажуть, на Пляуен і Ґеру. Уявляю. Бідний мій «друг», директор Герман Блюме, з своєю «новою зброєю».

(Улас Самчук, П’ять по дванадцятій: записки на бігу (Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1954), с. 100–101)



assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Уласа Самчука (1905–1987), українського письменника, журналіста і публіциста, в листопаді 1945 р. – переміщеної особи в таборі Оффенбах у Гессені:

Учора було знане свято Михайла... Того самого, що в Україні «приїжджає на білому коні» і приносить початок зими. Тут це ще одна причина для урочистого богослуження. Наш табір церковний найвищого чину, тому він переладований урочистими богослужбами. Церкву приміщено у бувшій їдальні казарми. Іконостас малювали двоє Петрів – Холодний і Андрусів, перфектні майстрі цієї штуки, особливо Холодний, для якого візантійство нашого церковного стилю – плоть і дихання, чого доказом і є ця сама таборова церква. Тожто Андрусів, це скорше баталіст, козацтво-лицарство, Богун на баському коні, тому і його святі угодники нагадують скорше Байду на гаку у Султана, аніж святого Антонія з палаючим крівавим серцем. Було б добре, коли б ці таборові ікони збереглись для майбутнього... Неоцінні документи доби.

Передучора правили всеношну – єпископ Мстислав, кількох священиків, архидиякон і хор під диригентством о. Івана Зайця. Учора зрання знов таке ж богослуження. І зовсім несподівано, під час цього, до табору в’їхало два джіпи американських вояків, які йшли від бльоку до бльоку, заходили до деяких мешкань, побували у складі харчів. Збентеження, здивовання. Ніхто не питав, чого вони шукають, нічого не казали й вони. Ходили, дивилися, шукали... На подвір’ю безлюддя, у церкві спів херувімської. По годині такого лицедіяння, вояки всілися до своїх джіпів і від’їхали. У таборі багато розмов і здогадів.

А вечором того ж дня, у великій залі, концерт пам’яті Базару. Відчит виголосив син президента Лівицького – Микола. Співав хор Олександра Колісниченка, виступала солістка Ганна Шерей, повна заля публіки. Багато оплесків, надхнення, вдоволення.

Тожто сьогодні по обіді, ми з Танею навідали Холодних. Говорили про Америку, Таня пригадала про книгу Маргарети Мітчель «Проминуло з вітром», яку вона читала ще в Рівному, про американську літературу взагалі. Наталя Холодна поетка, тепер трохи затихла, але у двадцято-тридцятих роках – активна, знана співробітниця «Літературно-Наукового Вістника», опісля «Вістника» Д. Донцова у Львові, як також журналу «Ми» у Варшаві. Належала до грона поетес, як Галя Мазуренко, Олена Теліга, Оксана Печеніг, тобто Лятуринська. Її чоловік, преславутий син преславутого батька, Петро Петрович Холодний. Повільний, мовчазний, за характеристикою пані Наталі, лінивий в малярстві, але не лінивий мистець-рибалка. Пара годин такої розмови серед наших буднів, це вітаміни для зголоднілого духа. Наталя нам дякувала, обіцяла «заходити».

Цього також дня зустрів Смаль-Стоцького. – Скажіть, пане Уласе, чи не бажали б ви переїхати до Швайцарії? – запитав він загадковим тоном. – Як сіє може статися? – здивоване контрпитання. – Знаєте... Я думаю щось таке спробувати... Через Червоний Хрест. А може... Га? – Як що вірите в чудо, – відповів на це я.

Швайцарія? Місце на землі, що не знало війни? Скільки це років коли був у нас мир? Навіть забулося, як таке виглядає. А що до мене... Я ніколи не жив за миру. Навіть народжений у час війни. Я подякував добрячому професорові за його добрі наміри, він належить до моїх друзів, має цей сантимент, можливо, від свого батька – маєстатного патріярха роду Смаль-Стоцьких, Степана, з яким ми заприязнились багато років тому і, не дивлячись на різницю нашого віку, жили в дружбі до самої його смерти року 1938-го. Вмираючи, він заповів мені перстень з гербом їх роду, що значило включення й мене до їх родини.

(Улас Самчук, Плянета Ді-Пі. Нотатки й листи (Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь», 1979), с. 13–14)


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Леоніда Коваленка (1922–1983), українського літературознавця, у вересні 1945 р. – військовослужбовця Червоної армії:

Ходять по Слуцьку італійці і торгують оселедцями... Екзотика: італієць з оселедцем в руках на вулицях білоруського міста Слуцька...

Їх
тут багато: полонені, вивезені з Німеччини (звільнені під час наступу), їх одягають в нашу форму (якої вони, між іншим, ніколи не дотримуються), годують, як бійців. Іноді пробують використати на роботах (їх же декілька тисяч), але завжди невдало, бо вони не дуже люблять роботи. Не знаю, як в Італії, а в Слуцьку щодо праці, то з них користі, як з козла молока. А розмовляють радо. Багато з них – «рибалки». Стоять біля річки (протікає майже через центр міста) і граються в ідилію. З одним із рибалок я пробував говорити. По-нашому (власне, це від поляків або чехів) знає «добре», «не добре» і більш нічого. По-німецьки – більше. Говорили по-німецьки. Весь запас німецький я використав і про дещо довідався: звідки, що робив, як потрапив сюди, про сім’ю і т. д.

Позавчора прийшла їхня колона на станцію. Спереду зелено-біло-червоні прапори. Ідуть радісні. Флегматики – ніякі. Форми одягу – ніякої. Хто хоче. Підвозив двох. Один трішки розмовляє по російсько-польськи. Він з Риму, його товариш – з Неаполя. Підморгує мені, показав фото дружини. Радий. Вчора теж пройшла колона на станцію. Особливо гостро хочеться додому, дивлячись на них. Їм же далеко, а мені якихось 500–600 км! Коли ж нарешті?

Вони всі чорні. Бувають і русяві, але рідко. Красиві очі. Трапляються й такі, що не розбереш, чи це наш боєць, чи «італьяно». Переважна ж більшість – різко відмінні від нашого брата.

Одержав чотири листи від Ольги. Один – на командира частини. Ще раз дякую поштовим працівничкам. Передушив би!

Вона давно вже вдома. Налагодила справи в інституті (була затримка з не складеною патанатомією). Ніяк не дочекається мене.

З 2.IX в новій частині. Хотів «придуритись», без шуму, бути непомітним, менше появлятись на начальство. Так і прожив 8 днів. Але тутешнє начальство добре зналося із старим нашим. А ті і про нас кинули слівце. Одним словом, старшина тутешній поїхав у відпустку, а мене «забарабали» на його місце. Відмовлявся, звичайно, викручувався, але нічого не допомогло. А зараз зовсім «шишкою» став: всі роз’їхались, і я днів на 10–12 залишився єдиним начальником у роті: і за командира роти, і за старшину...

Живу в шатрі один, бо мої «сожителі» поїхали сіно косити. Чудово.

Сьогодні перший прозоро-красивий день. Отакі дні невимовно приємні. Бабине літо пливе і пливе – куди не глянеш. Воно біле на блакитному фоні неба, і можна без кінця фантазувати про нього. Це птиці (до і післяісторичні); це кораблі (те ж саме); це мрія; це думка, власне, натяк на думку, бо безформна, і т. д. і т. д.

Сьогодні стільки сонця, що здається, за все літо його стільки не було. Якщо і далі буде така осінь, то за тиждень забудуться всі дощі літа.

Прямо жарко сидіти в шатрі. Надворі хоч вітерець.

(Леонід Коваленко, «Ми – люди майбутнього, ми – не минулі». Статті, рецензії, щоденники, спогади, поезії, листи, упорядники Ніна Калениченко, Олена Поліщук (Дніпродзержинськ: Видавничий дім «Андрій», 2008), с. 317–318)

assassins_cloak: (Default)
З листа Ришарда Ґаншинця (1888–1958), польського мовознавця, філолога-класика, у вересні 1945 р. – професора Львівського університету, до дружини Софії:

Минає рік відтоді, як я відвідав твій дім у Стрижові на вигнанні. Тоді, коротко, рік тому, я бачив тебе востаннє. Тепер навіть не знаю, де наш дім – тут чи на вигнанні. Чекаємо на рішення, що буде – думаю, що вже скоро, припускаю, коли прийде весна, наші клопоти залишаться позаду. Зараз цілий тиждень тільки наводжу лад у домі, і до кінця ще далеко. Вхідні двері я більш-менш довів до ладу: мусив купити два замки, бо старі були поламані, двері виламані. Тепер роблю шафи. Хоч були ключі, проте майже всі замки виламані, меблі пошкоджені. А це все складно, бо у крамницях нічого нема, все тільки від випадку до випадку на Краківському. Похолоднішало. Мої дрова вкрали, мушу подбати про нові. Наразі маю газ та електрику. Зв’язую книжки – складно і це, тому що мотузок майже нема, і всім треба. На ящики не маю грошей. Живу тільки з платні, бо доплат, на які я розраховував, від травня вже нема. Зрештою, Бог знає, як воно є, припускаю, що наближені діляться між собою, тому що без труднощів отримав для тебе 1000 руб., але у формі позички. Отже, гроші є, тільки не для всіх. Але минеться. Обідаю цілком пристойно за 4 руб. – змінив їдальню, перейшов з університетської до якоїсь загальної, де маю невелику протекцію. Островська зі своєю Ельжбетою і чоловіком виїжджають до Ряшева. [...] Тож я втрачаю протекцію в гастрономі (де видають пайку за картками), яка мені дуже ретельно допомагала, саме завдяки ній маю дещо для вас, що при нагоді перешлю.

(Ryszard Gansiniec, Notatki lwowskie 1944–1946, redakcja naukowa: Radość Gansiniec, Krzysztof Królczyk (Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2020), s. 104–105. Переклад з польської)


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Євгена Маланюка (1897–1968), українського поета, публіциста, літературного критика, у серпні 1945 р. – переміщеної особи в Реґенсбурґу:

Це відношення землячків з першої еміграції (проф[есори]-українці або емігранти-рецидивісти) стає нестерпним. Це справді людський конгломерат, що прогнив морально наскрізь і робить враження, найменш, мешканців психіатричної лічниці. Навіть зустрічі з Щербаківським, людиною, що так багато мислила і зробила... і що була моїм гостем у Варшаві.

Лише «галичани» та «східняки» – єдині люди, у яких письменник ще дещо значить.

Що ж? – лише тримати нерви вкупі та витримувати. От і все.

Вчора купання в Дунаї з Косачем – відворотна картина з-перед 2-х літ на Дністрі. Як все міняється!

(Євген Маланюк, Нотатники (1936–1968): документально-художнє видання, упорядкування Леоніда Куценка (Київ: Темпора, 2008), с. 82)



assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Мічіхіко Хачія (1903–1980), японського лікаря, у 1945 р. – директора Шпиталю працівників звязку в Хірошімі:

Ще один ясний день.

Я погано спав минулої ночі. Я непокоївся через Імператора і зізнаюся, що його благополуччя здавалося мені важливішим, ніж видовище поразки. Він став жертвою військової кліки, яка, зазнавши поразки, приготувалася звалити на його плечі всю відповідальність. Підступно і поступово військова група, яка робила вигляд, що дотримується вірності Імператорові, стала домінувати над усією країною.

Ім’я імператора використовували на доказ національної вірності і як засіб отримання влади задовго до того, як народ, що нічого не підозрював, зміг побачити результати. Зміцніла офіцерська верства, яка присвятила себе необачній браваді і чванству, навіть кадетів у військових школах привчали вірити, що вони мають вищість і належать до окремої верстви. Оманливо інфіковані відчуттям влади і роздутою гордістю, вони грубо затоптували всіх, хто нижчий за них. Молоді кадети, які щойно закінчили школу, ніколи не зверталися до рядового солдата інакше як до нижчої особи: «Ти», або «Чуєш, ти!»; і гідність людини як особистості ігнорувалася.

Якщо рядовий солдат намагався думати самостійно, його офіцер, швидше за все, лютів і нерідко завдавав йому фізичного насилля. Якщо висловлював заперечення, офіцери навіть кадетського рівня пихато відповідали: «Мої накази – це накази Імператора! Завжди пам’ятайте про це».

Таким чином, військовик добивався свого незалежно від того, правий він чи ні. Вищі офіцери у своїй владі ставали богоподібними. За такого режиму досягали вершин ті, хто найбільше хвалився, козиряв і погрожував, і з такого матеріалу творилися мізки генерального штабу. Здоровий глузд і обачність були невідомі. Наче дикі ведмеді, вони кидалися на всі боки, не знаючи реальності, доки їхня неконтрольована енергія не виснажувалася. Навіть тоді вони не здавалися і не дослухалися до резонів, щоб не втратити авторитет і свою підперту страхом репутацію.

Під таким ярмом найбільше страждали рядові солдати і народ, а разом з ними й Імператор. Інакше чому б Імператор був зобов’язаний оголошувати капітуляцію і брати на себе відповідальність за те, що спонсорувала військова група?

Я зробив обхід рано-вранці. Пані Йошіда ще була жива, але слабшала. Коли пан Ушіо спитав мене, що я думаю, у мене не вистачило сміливості сказати йому, і я вийшов з кімнати з відчуттям, ніби тікаю від друга.

На наше приємне здивування, зі щедрою партією гуманітарної допомоги прибув доктор Хіроші Морія, мій колишній однокласник, який працює в Токійському шпиталі працівників зв’язку. Майже тридцять років тому, коли я бачив його востаннє, він був президентом нашого класу в початковій школі.

«Як я радий бачити вас!» – вигукнув він. – «Ми в Токіо не знали, живий ви чи загинули. Єдине, що ми знали, це те, що Хірошіма повністю зруйнована. Доктор Хасеґава і доктор Мікі непокоїлися про вашу безпеку і будуть раді дізнатися, що ви живий. Я привіз деяке медичне приладдя», – після чого він відкрив один із пакунків, у якому були щипці, ножиці і гумові вироби.

У нього навіть був свій фотоапарат, і дізнавшись про мої рани, він запитав, чи може сфотографувати мене стоячи біля ліжка.

«Морія-сан, якщо військова поліція виявить, що ви фотографуєте в Хірошімі, у вас можуть бути проблеми», – попередив я, але доктора Морія це не злякало.

Після того, як він сфотографував мене без сорочки і штанів, він зробив низку знімків з вікон і, щоб зробити мені послугу, сфотографував наш персонал. Потім він пішов оглянути місто.

Я дізнався від доктора Морія, що ситуація в Токіо заспокоїлась. Щобільше, він повідомив мені, що Імператор провів трансляцію капітуляції з власної волі і з тієї причини, що він не хоче, аби нація далі страждала. Ця новина глибоко зворушила мене і повністю суперечила моїм попереднім припущенням.

Протягом дня прийшли кілька відвідувачів, але я не можу сказати, що вони принесли – новини чи чутки. Один розповів, що військового міністра переслідували якісь молоді офіцери, і він зрештою сховався в туалеті Імператорського палацу, де вчинив харакірі. Інший поінформував мене, що для обговорення умов капітуляції скликали Імперську раду, і військовий міністр намагався змусити Імператора відкликати прокламацію про капітуляції, Імператор відмовився на тій підставі, що він більше непокоїться про націю, ніж про себе чи армію.

Ближче до вечора я знову зробив обхід і виявив, що в кожного п’ятого чи шостого пацієнта розвинулись петехії, схожі на ті, що спостерігались у пані Йошіди. У деяких пацієнтів ці підшкірні крововиливи були великими, у інших – маленькими. Пацієнти з невеликими підшкірними крововиливами не звертали на них уваги, але ті, в кого були великі, питали мене, що це таке.

Невдовзі я виявив, що тенденція до підшкірних крововиливів була найбільшою у тих, хто перебував поблизу епіцентру вибуху, і в багатьох, хто, здавалось, не постраждав, тепер були петехії. Оскільки плями не свербіли і не боліли, я не міг пояснити їхню наявність.

Я розповів доктору Сасаді й пану Шіоті про свої знахідки після того, як повернувся до ліжка, і вони порадили мені глянути на себе. На моє велике полегшення, моя шкіра була чистою.

За вечерею я дізнався, що завтра до нас приїде група студенток з провінції, щоб допомагати нам. Також допомогу обіцяли санітарні загони, створені в сусідніх префектурах. Ще я дізнався, що люди стікаються до Хірошіми, щоб грабувати і збирати речі.

(Michihiko Hachiya, Hiroshima Diary. The Journal of a Japanese Physician. August 6 – September 30, 1945, translated and edited by Warner Wells (Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1955), p. 88–90. Переклад з англійської)

assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Вікторії Колосової (Водолажської) (1923–2010), української літературознавиці, у 1945 р. – мешканки Києва, студентки Київського університету:

Я втомилася, прала весь день і не відчуваю ніг. Втома надає тверезості моєму настрою, і я хочу записати дещо про «путнє», напр. про іспити, поїздку і т. д. Іспити склала всі 20/VII. І цього разу фортуна мені сприяла, так що наразі в матрикулі самі п'ятірки, навіть з медичних предметів, що, звісно, велика помилка викладачів, а можливо просто «добре серце». Решту предметів склала «чесно», майже всіма відповідями сама була задоволена, що найголовніше. Звичайно, знати можна було б краще, але відповіді мої не могли розкрити межу моїх знань, а у педагогів деяких лунали навіть кращі думки, ніж воно насправді є. 21 мали їхати в радгосп. Але я залишилася, завдяки Людочці, в місті – через фестиваль, у якому мала нібито брати участь. У ньому я не беру участі, так як маю здоровий глузд: відпускають лише найкращих читців міста Києва, ну а я? Я цілковито розівчилася декламувати. Офіційно все погоджено, але я маю весь час неприємне відчуття, яке минуло з рішенням неодмінно поїхати 1 числа на підсобне господарство. Хоча досвід минулорічних робіт мене мав навчити багато чому, але все ж мені неприємно усвідомлювати себе «відгульником» від роботи. До того ж якщо я поїду 1, то попрацюю не більше, ніж 15 днів, бо до 15 серп. вони повернуться. Шкода, що і 22 рік народження мій не буде відзначено, а цього разу він міг минути найбільш весело і приємно, тому що є кому його прикрасити. І ще одна обставина утримує мене в К[иєві]: у мене якась гидота знову з’явилася на вусі, те, що було в радгоспі на ногах, інфекція, яка вдома в чистоті мине швидко, а у бруді може дати ще більшу гидоту. Лікар каже, що це масові явища воєнного часу, від чого – самі не знають. Це все мене мучить і отруює «діжку меду краплею дьогтю». А «діжкою меду» я володію сповна, так як жалітися на погану роботу серденька поки що не доводиться. Воно заговорило – та ще й як! Тепер мені не віриться, що був час, коли я боялася, що «все закінчено». Невже я могла спокійно розмірковувати про кінець? Тепер для мене це неймовірно. У мене є все – і сімнадцятирічне сп’яніння від одного погляду, і чистота перших зустрічей, і більш глибоке, близьке відчуття коханої людини. [...]

[...] Я не можу довго бути на людях і ніколи не вмію бути верховодою, «душею» товариства. Я почуваю себе добре лише серед небагатьох, але не всіх. Якщо мені нудно, я не можу розігрувати веселого, ну а якщо навпаки – я веселюся, хоч іншим, можливо, не до цього. Але суть не в цьому. Я розумію, в чому вона: потрібно володіти чимось, що би пов’язувало тебе найтіснішими нитями з іншими людьми і разом з тим ставило тебе вище за них, підпорядкувало їх тобі. Люди, які цим «чимось» володіють, завжди висунуться на організ. посади і будуть тими, про яких говорять: «Він прекрасний громактивіст, організатор». Я ж абсолютно «чимось» не володію, і це великий мій недолік. Тому, скільки би мене не висували на громад[ські] посади, я не буду справжнім керівником; хорошим, чесним, старанним, виконавчим – так, ну а справжнім, діяльним, таким, що наказує, – ні. Я це прекрасно усвідомлюю, навіть намагаюся сховати, щоб інші не бачили. Це, видно, «інтелігентський» спадок мого тата, який страждає цим повною мірою. От мама би була іншою, якби їй довелося зіштовхнутися в житті, точніше, інакше побудувати своє життя. Хоча навіть у тому, що вона саме так побудувала його, і позначається теж невміння, теж відсутність цього «чогось».

Ну, пора спати. Хоч єдиний вечір висплюся, бо якщо у мене Юра – я лягаю не раніше першої, а якщо його нема – я йду на симфонічний і теж лягаю пізно.

(Вікторія Колосова, Київський щоденник. 1940–1945, упорядники Олеся Лазаренко й Андрій Портнов (Харків: ТОВ «Видавництво “Права людини”», 2021), с. 175–178. Переклад з російської)

assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Олекси Воропая (1913–1989), українського етнографа і письменника, у липні 1945 р. – переміщеної особи в Баварії:

Сьогодні свято Петра й Павла. Я маю написаний етнографічний нарис про це свято і колись, при нагоді, надрукую його.

Рано
приїхала ця сама перекладачка американської харитативної організації і привезла для школи зошити, олівці, пера і... носові хусточки для дітей.

Їздив до міста шукати друкарню, що має російські черенки. Блукав досить довго, але знайшов. Це старий російський еміґрант, мужик із Пензи, Дмітрій Сажнін. Він має свою власну друкарню і може друкувати «русскіє кніги».

– А українські друкувати будете? – питаю.

– Ето всьо равно, – відповів.

Сажнін дав мені свою візитну картку і сказав, що замовлення приймає радо, буде друкувати все, що ми хочемо: книжки, журнал чи газету.

Увечорі відбувся концерт бандуристів: виступало їх два, один із них, що краще співає, називається Кравченко, а другого прізвища не знаю. Він сказав добру промову до присутньої публіки, розповів історію бандури, добре говорив про українські народні думи.

Після концерту я підійшов до них і запитав про Григорія Китастого та його капелю. Вони відповіли, що Китастий з капелею у Мюнхені й хотіли б переїхати сюди, до Авґсбурґу.

Познайомився сьогодні з поетом Василем Баркою (справжнє прізвище – Очерет) – це досить ориґінальна людина, з нахилом до богеми, але розумна й добре освічена, тільки виглядає дуже бідно й неохайно.

Дотепний Юрко Ч-ко жартував сьогодні, що наші літератори мають природні назвиська: Очерет, Чапленко, Славута (з натяком на Дніпро), Русальський і Степовий.

(Олекса Воропай, В дорозі на Захід. Щоденник утікача (Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1970), с. 138)

assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Уласа Самчука (1905–1987), українського письменника, журналіста і публіциста, на початку червня 1945 р. – переміщеної особи в Тюрингії:

З Лондону передають, що лондонська преса під добрим настроєм. Відбулися перші по війні кінські перегони... А також Сталін уступив у справі вето і в справі Трієсту.

Знову Ваймар. Ішов полями, лісом, автострадою. Під лісом, у зеленій пшениці, зустрів зайця і серну. Ця остання пройшлася борозною – горда і чудова, як дівчина. Зайчило, звичайно, дурень: дав драпака, задерши хвіст.

Автострада завалена машинами: сюди й туди йдуть без перерви.

Бачив знайомих, що недавно вирвалися з Праги. Там повно Москви. Чехи мають те, чого так хотіли. Ґотвальд, ґавляйтер Сталіна, міністром внутрішніх справ. «Напрдний комісаріат внутренніх дєл» – енкаведе. Багато наших людей, що не виїхали, загинули. Микола Галаган, Євген Вировий, Славінський. Галагана вивезли, Славінського також, Вировий кинувся з вікна. Зінаїду Мирну також арештували, допитували, але випустили. Сірополка також... Архів – Музей під контролею «визволителів». Чехів мобілізують і вивозять на перевишкіл.

А їхати нам доведеться. Наші люди дуже хвилюються. Я програв по всій лінії...

(Улас Самчук, П’ять по дванадцятій: записки на бігу (Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1954), с. 139–140)



assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Марти Гіллерс (1911–2001), німецької журналістки, у 1945 р. – мешканки Берліна:

Палючий день. Від раннього ранку наша вулиця відлунювала кроками натовпів людей, які вирішили провідати друзів і родичів в інших районах міста. Ми снідали до одинадцятої пирогом і сумішшю натуральної кави та кавозамінника. Вдова розважала нас усілякими сімейними історіями. Родина – її коник. Та водночас її рідня і справді кумедна, бо майже неосяжна. Її тесть був тричі одружений, з тривалими перервами і пережив двох дружин. І тепер довкола нього крутяться: діти й онуки від кожного з шлюбів; тітки, молодші за небог; дядьки, які ходять в один клас зі своїми небожами. Але й це ще не все. Як стверджує вдова, остання дружина, яка «вижила», вийшла заміж вдруге, за єврея. І хоча її єврейський зведений тесть помер задовго до початку Третього Райху, пляма в родинній історії залишилася. Але нині вдова з задоволенням розповідає про цього тестя й навіть ним хизується.

Після обіду я пішла нагору в своє помешкання під дахом, попорпалася в горах вапна й сміття, винесла надвір відра бруду, підмела підлогу. В трухлявих балконних ящиках вирішила вирощувати кервель та огірочник – а якщо точніше, насипала в пласкі борозни коричневі й чорненькі зернята, з яких має вирости кухонний сад. Якими рослини мають бути на вигляд, я знаю тільки з зображень на пакетиках від зерен, які мені подарувала гамбуржанка з залишків своїх запасів. Після цього я лежала на підлозі тераси на сонечку. Година глибокої радості. Але після того прийшов неспокій. Він нагадує про себе й гризе мене. Я не можу жити далі як рослина, я мушу кудись рухатися, за щось братися. Я почуваюся так, ніби в мене на руках вдалі карти. Але чи зможу я їх так само вдало розіграти? І з ким? Найгірше зараз – це наша відрізаність від світу.

Коли я повернулася до вдови на другий поверх, то застала бурхливу радість. Несподівано й спеціально не шукаючи, вдова знайшла загублену перлинну запонку свого померлого чоловіка; вона натрапила на неї в носаку неодноразово церованої шкарпетки. «Як можна було про таке забути?» – дивується вона заднім числом.

Трійця минула мирно. Від восьмої вечора я чекала на старшого лейтенанта, Ніколая. В середу він спитав мене, чи може нині зайти. Але не прийшов і, мабуть, уже не прийде. Пан Паулі не зміг втриматися від відповідного коментаря.

(Анонім, Жінка в Берліні, переклад з німецької Роксоляни Свято (Київ: Видавничий дім «КОМОРА», 2019), с. 217–218)



assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Вікторії Колосової (Водолажської) (1923–2010), української літературознавиці, у 1945 р. – мешканки Києва, студентки Київського університету:

Зараз, напевно, година 3 ночі, радіо давно перестало грати, мої дівчата солодко посопують, а я читаю щоденник. Ще рано читати його, слід записувати! Погано, коли в 21 р. риєшся у старих переживаннях і лише ними тамуєш свою душу. Це років у 40 личить перечитувати свої записи, розкладати листи і зітхати про молодість. А я займаюся цим зараз. Що ж, якщо серце не б’ється від живих людей, а тільки живе спогадами або привидами.

Але я хочу писати зараз не про старе, вічно порушуване питання – адже скоро кінець війні, «мине печальний час, ми знову побачимо одне одного», ні, я хочу привітати мого синьоокого хлопчика з 21-м роком, який сповнюється завтра, і побажати йому багато-багато хорошого. Він лежить де-небудь у шпиталі, мучиться, сам серед чужих людей, у лікарняній обстановці зустрічає свій день народження. Чи отримає він хоча би мого вітальн. листа і листівку? Може, це буде йому приємно, тому що нагадає, що він не забутий. Щоправда, я не знаю, в якій мірі це його зворушить зараз, але все ж йому буде приємно – звісточка з дому несе радість, хоч би вона була від зовсім чужого.

Я читала свої записи 41 року і... заздрила. Чому я дівчинкою могла так повно переживати, насолоджуватися життям, бачити його красу – і барвистість, і музику? Невже права була я, коли занотувала, що це найщасливіші дні мого життя. А я чекаю ще щасливіші...

4 роки минуло, життя не зіштовхнуло мене з людьми, які могли би витіснити перше кохання з серця, та й зайшли думи про війну, обстановка, тьмяне життя не сприяли новим захопленням. Адже ці роки жила так, щоби скоріше прожити, скоріше викреслити їх зі свого життя во ім’я світлого майбутнього. Я не раз ставила собі питання: а яке право маю я на нього, що я зробила для його наближення? Відповіді мої будуть тільки моїм самобичуванням, а я не хочу робити зі щоденника анатомію, в якій потрібно розбирати себе по кісточках: видовище не особливо приємне, адже під різними оболонками – хорошими й поганими – завжди лише одне: м’ясо, кістки, жир. Краще побажаю тобі, дорогий друже, привиде мій, ще раз багато доброго, якнайшвидшого одужання і приїзду до Києва. Ти мусиш обов’язково повернутися: буде весна, тепло, нехай буде навіть літо! Ми підемо з тобою в Ботанічний, на Володимирську гірку, в Першотравневий... Чим закінчаться наші стосунки? Мені хочеться, щоби дружбою – ніяк не байдужістю. Як буде шкода, якщо той, хто навчив кохати, буде лише порожнім звуком! Це моє заповітне бажання – ніколи не втрачати теплоти одне до одного, хай наші дороги й підуть у різні боки.

Ти спиш зараз, мій великий Юро, можливо рана твоя не болить і тобі сниться хороший сон. Ну нехай наснюсь я тобі, хоч один раз у житті, і знаєш як: я підійду до тебе, проведу рукою по твоїх півниках, подивлюся глибоко в очі і поцілую тебе у твої синьоочки, а потім міцно-міцно в ротик. І ти скажеш: «Звідки ти так навчилася цілуватися? Щось підозріло...». А я засміюсь лукаво і ти сам поцілуєш мене в тільки тобою навчений цілуватися рот. Потім я тихенько піду і ти заснеш солодко-солодко, не тривожений ніякими Вітами, ні її поцілунками. Спи, дорогий!

(Вікторія Колосова, Київський щоденник. 1940–1945, упорядники Олеся Лазаренко й Андрій Портнов (Харків: ТОВ «Видавництво “Права людини”», 2021), с. 166–168. Переклад з російської)


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Олекси Воропая (1913–1989), українського етнографа і письменника, у лютому 1945 р. – переміщеної особи в Берліні:

В Берліні жахливий день – страшні бомбардування. Кажуть, що сьогодні над Берліном було 1500 літаків. Вони наробили тут такого жаху, що й тяжко описати: руїни, вогонь, кров, пошматовані людські тіла.

Дивує мужність берлінців: ніхто не кричить, не голосить, навіть не плаче. Я не бачив сліз, не чув стогону, бачив тільки суворі, насуплені обличчя.

І ось диво: серед цього жаху на вулиці Берліну з’являється молода в білій сукні, з довгою фатою і з квітами в руках. Біля неї – молодий, одягнений у чорний фрак, з чорним циліндром на голові, з білою квіткою у петлиці. Вони вийшли з церкви і стали перед фотографом. Публіка на вулиці зупиняється, дивиться на них з цікавістю і з якимось ніби захопленням. Зупинився і я: це ж бо цікаво – весілля в палаючому місті.

Алярм застав мене в південній частині Берліну, просто на вулиці. Я забіг у перший же будинок і під час бомбардування сидів у підвалі разом із якоюсь німецькою родиною. Все обійшлося щасливо: на той будинок бомби не падали.

Вийшовши з підвалу, я побачив на вулиці повно диму й багато людей, комунікація була перервана. Мені ж довелося йти пішки майже через цілий Берлін, аж до Ґезунбрунен, де вже нормально йшла підземка. До гуртожитка прийшов аж після 4-ої надвечір. Дружина плакала, бо вже думала, що я живим до неї не вернуся.

Вона також багато пережила. Рано була поїхала до знайомої німки попрощатися і ця добра німка дала їй торбинку сухарів на дорогу. Дружина верталася з тими сухарями до гуртожитка і недалеко від «Дойче Музеум» її застав алярм. Під тим великим будинком є підвал-схованка від бомбардування, вона забігла туди й там пересиділа це страшне лихо. Але на «Дойче Музеум» впало кілька бомб і вихід з підвалу був завалений. Натомість в іншому місці бомба пробила діру в стіні й крізь неї, разом з іншими людьми, дружина вийшла з підвалу.

О 5-ій годині ми вийшли з гуртожитку й поїхали на Анґальтер-бангоф. Ночували в готелі «Екселізіор» разом з родиною Д. Н. Тут багато людей, всі кімнати переповнені, навіть сходи й коридори. З обидвох боків цього величезного будинку видно страшну пожежу.

(Олекса Воропай, В дорозі на Захід. Щоденник утікача (Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1970), с. 99–100)

Ілюстрація: Берлін, наслідки бомбардування 3 лютого 1945 р.



 
assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Олекси Воропая (1913–1989), українського етнографа і письменника, у січні 1945 р. – переміщеної особи в Берліні:

Вчора ми пішли спати вже по півночі. Було чути постріли – це німці зустрічали Новий рік.
 
Зараз же після 12-ої години ночі, мешканці гуртожитка почали поздоровляти один одного. Я поздоровив свого сусіда такими словами:
 
«На щастя, на здоров’я та на Новий рік, щоб не було аж так погано, як минулий рік».
 
Всі, хто почув моє поздоровлення, відповіли хором: «Дай, Боже!».
 
– Що ж то за поздоровлення без чарки?! – розчаровано сказав мій сусід.
 
Хтось відповів йому:
 
– Коли скінчиться війна, будемо й чарки пити!
 
Рано о год. 10-ій ми з дружиною їздили до православної церкви на Службу Божу. Правив митрополит Полікарп, він мав і проповідь про вплив шкідливих філософів. На жаль, не пощастило послухати цілої проповіді, бо проревіла сирена і ми вибігли з церкви. Сховалися до сусіднього бункеру.
 
Коли алярм скінчився, ми пішли до маленького затишного «гаштете», де звичайно збирається українська «еліта». Там застали вже кілька знайомих осіб, а між ними й проф. М. М., що розповів нам деякі новини з української політики: українці борікаються з власовцями, бо не хочуть «єдиної-неділимої».
 
До гуртожитка вернулися аж надвечір. Я відразу сів працювати, бо хочу скінчити «Народний календар».
 
(Олекса Воропай, В дорозі на Захід. Щоденник утікача (Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1970), с. 88–89)

Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

May 2025

S M T W T F S
     1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 2021222324
25262728293031

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated May. 20th, 2025 10:05 am
Powered by Dreamwidth Studios
OSZAR »