assassins_cloak | Entries tagged with 1939

Зі щоденника Василя Ґренджі-Донського (1897–1974), українського поета, письменника, громадсько-політичного діяча, у березні 1939 р. – редактора «Урядового Вісника Правительства Карпатської України»:

Засідання Української Національної Ради та Українського Національного Об’єднання триває далі з послами Сойму, які майже в повному числі далися змобілізувати і прибули до Хусту.

Напруження нестерпне, неначе бочка із стрільним порохом, тільки іскру вкинути. Як тільки довідалась наша провінція про усунення міністра Ревая і нового призначення генерала Прхали, то буквально буриться.

Перша Українська Національна Рада видала свій протест, в якому з найбільшим обуренням відсуджує нарушення наших конституційних прав і протестує проти назначення міністром чеха генерала Прхали. Національна Рада звертається до цілого культурного світу з найрішучішим протестом і в імені цілого українського народу вимагає негайного відкликання генерала Прхали з посту міністра, яким може бути тільки українець.

Українське Національне Об’єднання також видало свій протест і опублікувало заяву, що не визнає жадної реконструкції уряду Карпатської України. Це є нарушення конституційного закону нашого краю і зарядження празького уряду є політичною неможливістю.

По вулицях появилися летючки: «Геть з генералом Прхалою, хочемо українського міністра!»

В редакції на наказ УНО потиснули ми пера, але прокуратор «вибілив» нам цілу газету. Поконфіскував не тільки статті, але й протести і проголошення УНО та Центральної Національної Ради.

Телефонували ми до Праги, що є зі скликанням Сойму, але довірник нашого уряду д-р Шандор відповів, що чехи крутять.

Тут наступають такі важливі події, а Прага саботує!

На засіданні УНО порушено цю справу. Є пропозиції, щоб Сойм скликав голова Української Національної Ради, нашого найвищого політичного форуму. Але рішено ще день-два почекати. На всякий випадок Прагу повідомлено, що коли президент федерації не склич Сойму, то скличемо його ми самі. [...]

***

До Хусту прибув із Америки фільмовий продуцент, українець Каленик Лисюк із сином. Хоче накрутити кілька фільмів. Карпатська Україна тепер у моді, особливо українці захоплюються нею. Є вже рідний куток, хоч покищо і маленький. Пан Лисюк приніс український фільм «Запорожець за Дунаєм», якого незабаром побачимо на екрані.

***

Шевченківське свято відложено на 15-го березня. Ще не приготовані наші, а хочемо його відсвяткувати величаво, як найдостойніше. Так і годиться, маємо свою державу! Святкували ми його й дотепер, але ця річниця буде справді величава.

(Твори Василя Ґренджі-Донського, Т. VIII, Щастя і горе Карпатської України: щоденник (Вашінґтон: Видання Карпатського Союзу, Інк., 1987), с. 200–201)

Зі щоденника Астрід Ліндґрен (1907–2002), шведської письменниці:

Eli, Eli, lama sabachthani! [Боже, Боже, чому ти мене покинув? (арам.)] Жити більше не хочеться! Росіяни сьогодні бомбардували Гельсінкі та інші міста у Фінляндії. Одночасно вони вторглися на Карельський перешийок, проте отримали там гідну відсіч. Довгий час ми перебували в чеканні між надією і страхом, але коли фінська делегація повернулася з Москви, ні про що не домовившись, усе раптом завмерло і затихло. Багато евакуйованих із Гельсінкі повернулися назад. Але росіяни потім раптово заявили, що фіни обстріляли кордон, чого самі фіни не визнають. Росіяни хочуть битися, навіть попри те, що вся світова спільнота проти них.

Я не пригадую такого чорного дня! Сьогодні я була у Шведській асоціації гуртовиків. Уранці прибіг кур’єр і повідомив сумну новину, в яку раніше ніхто не повірив би. У мене цілий день була слабкість у колінах, а ввечері я гуляла з Анне-Марі й Стелланом – і страждала. Що буде далі, яка доля на нас чекає? А на бідну Фінляндію?

(Астрід Ліндґрен, Щоденники воєнного часу 1939–1945, перекладач Денис Суворов (Київ: Laurus, 2017), с. 8–9)

Ілюстрація: плакат із закликом вступати до Шведського добровольчого корпусу, що мав піти на допомогу фінам у Зимовій війні.

Зі щоденника Марії Ґаклік (1912–1988), польської журналістки і вчительки, у 1939 р. – мешканки Львова:

Мешлівна запломбувала мені два зуби. Я незадоволена, бо вона поставила мені металеві пломби там, де має бути біла. Блощиця [прізвисько співмешканки авторки] налила для мене повне відро води, але Стара [інша співмешканка авторки], хоч уже була на шляху до ліжка, винесла її в сорочці. Чутно гарматні постріли. Лянґнер стверджує, що наші, англійці і французькі мурини б’ються з москалями на угорському кордоні. Отримав звістку від Червоного Хреста, що його син лежить у віленському шпиталі, йому ампутували ногу вище коліна. Перечитала Лафонтена «Die Schwäche des menschlichen Herzens» [«Слабкість людського серця»].

(Maria Gaklik, Dziennik. Lwów 12 października 1939 – 13 września 1940, wstęp i redakcja Monika Kała (Wrocław: Instytut Pamięci Narodowej, 2002), s. 16. Переклад з польської)

Ілюстрація: зруйнований Головний залізничний вокзал у Львові, вересень 1939 р.

Зі щоденника Галіни Реґульської (1899–1994), польської автомобілістки, громадської діячки, у 1939 р. – мешканки Варшави:

Сьогодні п’ята воєнна неділя. Так якось дивно складається, що саме в неділю з нами ставалося все найгірше. Сьогодні нам не загрожує ні обстріл, ні бомбардування, ні загроза втрати життя. Сьогодні чекає на нас важкий досвід: вхід тих, хто був причиною всіх наших нещасть.

Від моменту, коли довідались про капітуляцію, ми не можемо повернутися до рівноваги. Маю відчуття, наче впала в якусь глибоку, чорну безодню, з якої не можу вибратись і до якої не доходить жоден промінь світла.

У нервовому напруженні очікуємо сьогоднішнього дня. Що він нам принесе? Чи буде в місті спокій? Чи всі витримають і не пролунає жоден постріл у бік німців?

День прохолодний, осінній. Холодне сонце нас не гріє. Німці з’являються в місті маленькими групками. Тут і там видно по кілька на велосипедах чи мотоциклах, врешті проїжджає і вервечка з кільканадцяти автомобілів, але власне входу війська ще від ранку не було.

Німці обіймають місто з помітним переляком і обережністю. Намагаються передусім налаштувати населення приязно до себе. Від учора роздають гарячу зупу. До кількох точок міста заїжджають моторизовані казани. Найближчі до нас стоять на алеї Шуха, тому йду подивитись, як це відбувається. Вже здалеку пахне апетитною гарячою зупою. Німці вигуками «Зупа! Зупа!» стараються привабити до себе людей. З посудом у руках, але з понуро опущеними головами вишикувався в чергу ланцюжок голодних. Це, напевно, бездомні біженці. Поряд стоїть й інша група. Це ті, що не хочуть їсти «німецької зупи». Вони прийшли тільки подивитися і не шкодують гострих епітетів для тих, хто бере зупу.

Біля криниць, де люди зазвичай стають у черги по воду, сьогодні стали солдати Вермахту і «пильнують порядку». Пробують нав’язати контакт з людьми і говорять до них ламаною польською. Навіть стараються створити добрий настрій. Намагаються жартувати, реготливо підсміюються і роблять нетактовні зауваження. Але варшав'янам не до сміху. На зачіпки, жарти і сміхи вони відповідають понурою мовчанкою.

У пообідніх годинах я в місті. Весь час шукаю Яніцьких. Аж раптом почула звуки військового маршу і ритмічний солдатський спів. Усвідомила, що це німці входять до Варшави! Ноги мені підкосилися. Я почувалася паралізованою. Ледь змогла ступити вбік і опертися об стіну будинку. Вже надходили! Йшли щільною колоною і співаючи, оголошували нам про свою перемогу. Піхота, танки, моторизована артилерія! Над містом кружляли літаки.

У моїх грудях завмер зойк. Це ж їдуть саме ті танки, які ми намагалися не пустити до Варшави. Це ж та сама артилерія, яка щодня по нас стріляла, а над нами ті самі літаки, які кидали на нас бомби! О іроніє долі! Тепер мусимо безпорадно стояти і дивитись, як входять до нашої Варшави.

На людній хвилину тому вулиці раптом зробилося порожньо. Всі негайно сховалися до брам будинків. Хто не зміг, притулився до мурів і відвернувся від проїжджої частини. Ніхто не хотів дивитися на них. На вимерлих вулицях Варшави розлягався тільки стукіт німецьких черевиків.

(Halina Regulska, Dziennik z oblężonej Warszawy: wrzesień – październik – listopad 1939 r. (Warszawa: Pax, 1978), s. 125–127. Переклад з польської)

Зі щоденника Александра Прусевича (1878–1941), польського історика, музеєзнавця, у 1939 р. – мешканця Львова, керівника Етнографічного музею:

Зранку зібралася наша музейна компанія. Т. Щиґельський, кустош Музею Національного парку в П’єнінах, І. Сівекувна, асистентка Козловського з праісторії, жінка-лікар і совєтські офіцери, і влаштували співочий концерт. Співали українські та російські пісні, а потім польські народні, ґуральські та ін.

Прийшов Козловський, сказав совєтським офіцерам, що це він зірвав мені з дверей табличку, написану російською: Народний Музей – Відділ Культури, і що він кол. польський міністр з аграрних реформ, а потім кол. прем’єр, вони пішли перевіряти його документи, він показав їм своє особисте посвідчення, а потім іронічно додав, що не знав, що совєтське військо займається політикою, і відразу ж совєтські офіцери доставили його без шапки автом до якоїсь совєтської військової установи. Потім один з совєтських офіцерів повернувся і сказав мені написати на ім’я начальника Особливого Відділу про те, що Козловський двічі зірвав напис, і про те, що він мені говорив, що жодних новацій тут не слід впроваджувати, все залишиться як було дотепер, чи що не визнає совєтської влади, також зазначити його службові титули міністра і прем’єра польського уряду. Потім знову приїхав автом офіцер, і мене відвезли до цього відділу, який розташовується в будинку колишньої воєводської поліції на вул. Сапєги. В сінях на лавці сиділи Козловський і Поратинський. Я розмовляв з полковником-начальником і розповів, що Поратинського забрали до того авта, яким везли Козловського, за те, що йому вклонився. Потім з’явився якийсь тип і сказав, що з горища будинку Поратинського минулої ночі стріляли в совєтських солдатів. Що стосується Козловського, то він назвав його ворогом трудящих мас. Насамкінець я додав полковникові щодо Поратинського, що стрілянини вночі з його будинку не було, тому що я був на подвір’ї палацу Бєсядецького, де знаходиться будинок Поратинського, крім того, пострілів не чули і сов. солдати, які стояли у нас на варті всю ніч. А до того додав, що Поратинський може й належав до фашистської організації ОЗН, але наскільки знаю, завжди захищав покривджених маґістратських робітників перед Президією.

Потім відпровадили мене до молодого сов. офіцера, який склав протокол, і ми визначили три пункти обвинувачення. Козловський 1) будучи польським міністром з аграрних реформ, діяв на шкоду польським та українським селянам, 2) будучи прем’єром, запровадив т. зв. Славеківську конституцію на шкоду трудящим масам і 3) запровадив ізоляційний табір у Березі, де знущались над опозиційними діячами. Я повернувся додому близько 3 год., а о 5 приїхав молодший офіцер, який укладав протокол, і відвіз мене автом до тієї ж установи. Потім покликали Козловського. Офіцер запитав його особисті дані, а потім про його ставлення до совєтської влади. Він відповідав, що ми не у стані війни з Совєтами, що він не політик, і не може передбачити, як повернеться польська справа після війни. Офіцер, розпитуючи про його діяльність як міністра і прем’єра підвищеним голосом і підійшовши до нього ближче, зазначив, що досконало розуміє і знає про його діяльність з польських газет.

На поставлені запитання у трьох пунктах він відповідав: на перший, що не може пригадати, скільки землі отримали українські селяни – статистику оприлюднено, а цифр він не пам’ятає. На другий пункт про Славеківську конституцію відповідав, що вона не була на користь селян і робітників, а на третій зазначив, що Березу утворили для злочинців, які збройно виступали проти державного ладу після вбивства міністра Пєрацького. Офіцер засміявся і спитав, скільки там було комуністів, той відповів, що за його прем’єрства було 36.

Після того, як протокол записали, а Козловський і я його підписали, офіцер пішов до полковника. Я назвав йому прізвища проф. С. Кота, о. Панася і проф. Ф. Буяка, які як народовці можуть підтвердити і детальніше окреслити політичну діяльність Козловського. Я повернувся додому до 10 год. Поратинського відпустили додому. Козловський залишився.

(Agnieszka Biedrzycka, “«Dziennik z wydarzeń II wojny światowej 1939–1941» Aleksandra Prusiewicza”, Dzieje Najnowsze 4 (2022), s. 226–229. Переклад з польської)

Зі щоденника Ядвіґи Дабулевич-Рутковської (1924 – після 2000?), польської дослідниці-хіміка, письменниці, у вересні 1939 р. – мешканки Львова, учениці гімназії:

Від ранку триває пекельна стрілянина. Град снарядів падає на житлові блоки, тому ніхто не наважується висунути носа з пивниці. Пані Водічкова водить навколо аргусовим оком, а зауваживши якийсь, на її думку, недоречний жест чи вираз обличчя, гнівно реагує. Зрештою розпорядилася, що нікому не можна розмовляти, навіть пошепки, нікому не можна виходити і заходити до пивниці, хіба що за її дозволом. Доля хотіла, щоб коли Крися шепнула мені на вухо якусь дотепну шпильку, яка стосувалася цієї пані, я не змогла втриматися і пирснула сміхом.

– Боже, Боже! – заволала пані Водічкова великим голосом. – Тільки останній хам і виродок може сміятися в таку хвилину!

(Jadwiga Dabulewicz-Rutkowska, Poezja, proza i dramat. Pamiętnik nastolatki, Lwów 1939–1941 (Wrocław: W Kolorach Tęczy, 1998), s. 24. Переклад з польської)

Ілюстрація: черниці львівського монастиря францисканок копають окопи, 1939 р.

Зі щоденника Галіни Керської (1925–2022), польської бібліотекарки і книгознавиці, у вересні 1939 р. – учениці гімназії, мешканки Бресту:

Ми втратили Ляльку. Юлек на хвилину виїхав на вулицю велосипедом і не зачинив хвіртку. Лялька вибігла за ним і – потрапила під автомобіль. Того дня був страшний автомобільний рух на нашій зазвичай тихій вулиці, тому що, як казав Татко, Генеральний Штаб з маршалом Ридз-Сміґлим приїхав до Бресту, точніше, до фортеці. Щось відбувалося в поліцейському касино на сусідній вулиці, бо авта їздили дуже часто.

Юлек приніс на руках Ляльку, яка була ще жива і розпачливо скавуліла. Вона була улюбленицею Татка, який саме повернувся додому. Вітчим зблід, налив до ванни холодної води, занурив собаку і тримав її під чолом, ми стали поруч і плакали. Мабуть, їй допомогла холодна вода, бо перестала скавуліти, випростала ніби з полегшенням тільце, але через пару хвилин уже не жила. Татко нічого не сказав, вийшов з дому і довго його не було. Не хотів бачити ту могилку, яку їй, безперервно плачучи, ми з Юлеком насипали під березою. Кохана собацюрка! Вона була така гарна і розумна. Юлек місця собі не може знайти, постійно схлипує.

В касино дедалі більше приїжджих з Варшави та західної частини Польщі. Ми робимо канапки, готуємо чай і подаємо до столиків. Більшість бомбардувань відбувається після полудня, тож за час чергування я тільки раз або двічі спускаюся до сховища. Сьогодні ми обслуговували групу чехів, які кажуть, що приїхали, аби записатися до нашого війська і воювати з німцями. Пробували також фліртувати зі старшими колежанками, але безуспішно. Колеги, які обслуговують вокзал і шпиталі, коли заходять до касино по нову порцію канапок, розповідають, що проїжджає все більше військ і цивільного населення, також зростає кількість поранених у шпиталях. Пережили кілька великих бомбових нальотів на вокзал.

Радіоповідомлення дедалі частіші. Ми в касино маємо радіо. Нервовий голос диктора подає відомості про наші втрати. Німці просуваються вглиб країни, наші борються і гинуть. Боже, рятуй нашу країну! Допоможи нашому війську!

У місті шум від різних звісток, які переказують «пантофлевою поштою», але невідомо, чи правдивих: про те, що німці скидають отруєні цукерки для дітей і коробки сірників, які вибухають, про те, що впіймано шпигунів, які сигналізували ліхтарями на дахах будинків і в Парку Свободи, і що повно їх на вулицях. Застерігають, щоб не видавати нікому жодної інформації, а дітям не можна піднімати з землі нічого, що їм не належить.

(Halina Kierska, Kędy kazachski step... Dziennik deportowanej 1939–1946 (Wrocław: Polskie Towarzystwo Ludoznawcze, 2009), s. 19–21. Переклад з польської)

Ілюстрація: Галіна Керська на прогулянці з собакою Лялькою, 1939 р.

Зі щоденника Мирослава Кушніра (1922–1944/1945), українського поета, діяча ОУН, у серпні 1939 р. – учня Бережанської гімназії:

Нагла воєнна гарячка огорнула людей. Кого не стрінеш, кожен про війну. Сьогодні в ночі оголошено мобілізацію, набір коней і роверів. Цілу ніч їздили вози, авта й потяги. До міста прийшли товпи людей, що проводжають своїх знайомих. Авта цілий час возять «мундури». На вулицях появилася самооборона, що повнить варту. Військо має о восьмій годині виїхати. Ці власне новини є темою розмов всіх, хто живе й думає. Ще вчера, помимо свята, почато копати протилетунські рови. Працюють там навіть старці й діти. Ще давніше відкликано початок шкільного року. Вже появилися мабуть паперові дво-, пять- й десятьзолотівки. На місті рух. Всі доми переповнені військом. Все те переплітається з відомостями про граничні інциденти й творить тяжку, дивну чомусь атмосферу. Коли це скінчиться? І чи скінчиться? Чи не буде другої мобілізації, що в ній і я мав би вже піти понюхати пороху.

(Мирослав Кушнір, Невкоєне серце. Поезії, проза, матеріали до життєпису, упорядники Микола Дубас, Ігор Калинець (Львів: Галицька видавнича спілка, 2005), с. 269)

Ілюстрація: площа Ринок у Бережанах невдовзі перед початком Другої світової війни. Фото з колекцій цифрової бібліотеки «Polona».

Зі щоденника Віллі Кона (1888–1941), німецького історика та педагога єврейського походження, у 1939 р. – мешканця Бреслау (Вроцлава):

Вчора перед полуднем працював з панною Заваде в університетському архіві. З цього приводу склав окремий протокол, тож тут не маю що записати. Це була дуже приємна співпраця. Дівчина швидко вчиться. Зайшла також Гедвіґ Берманн. Дуже мені її шкода. У справі грошей та її еміграції, на жаль, небагато поступу. Ця жінка в поганих руках.

Вулиці переповнені військом, також уночі не припиняється шум літаків. Дотепер я завжди вірив у мир, але дивлячись на те, що нині відбувається, дуже сумніваюся, чи та тонка нитка витримає. Про деякі речі навіть не хочу думати, як-от про те, що можу залишитися взагалі відрізаним від дітей. І що тоді буде з хлопцями!

(Willy Cohn, Żadnego prawa – nigdzie. Dziennik z Breslau 1933–1941, wybrane fragmenty w opracowaniu Norberta Conradsa, z języka niemieckiego przełożył Viktor Grotowicz (Wrocław: Via Nova, 2010), s. 293. Переклад з польської)

Ілюстрація: головний залізничний вокзал у Бреслау (Вроцлаві), 1939 р.

Зі щоденника Ольги Долгун (Гринюк) (1914–1997), української вчительки та громадської діячки, у 1939 р. – мешканки Сокаля тепер Львівської області:

...У вчорашнім радіовим деннику рано подано вістку, що Німеччина з СССР згодилась між собою на пакт неаґресії і Ріббентроп виїхав літаком до Москви цей пакт підписати. Вістка ця, як бомба, заскочила всіх і всі держави. Англійці і французи переговорювали з СССР вже кілька місяців і не могли договоритись, а Німець одного дня підписав! Цим занапастився великий програм демократичних держав і Польща знайшлась в дуже поганій ситуації. Німець домагається Ґданська і робить плани на Поморе і Шленськ.

Передвоєнне зденервування збільшується з дня на день. В обігу гроша завважується сильно брак більону. Всі видають і міняють паперові гроші на дзвінку монету. Приспішено роблять запаси цукру, соли, нафти, палива і збіжжа. Закуповують масово полотна, матерії і інші найпотрібніші речі. Психоза ця перекидається на других.

Мене, одначе. це не жахає. Буде війна. Вона мусить бути, нам не думати інакше. Вона буде потрібувати жертв, мені мойого життя для Вітчизни не шкода. Коби лише ми здобули свободу, незалежність. а тут для нас думки невеселі. Чути голоси деяких громадян, що нас, мабуть, приділять до Совітів, як розберуть Польщу межи німців і СССР. Справді, це б виглядало на дуже некорисно. Але мені здається, що так не буде. Наш народ сам визначить собі шлях, і він буде диктувати.

Вчера вислала я Ромкови [майбутньому чоловікові авторки, на той час заарештованому] почтою черевики, килька пар скарпиток, хустки, штанцята, мило і ще кілька дрібничок. Це все, напевно, йому дуже потрібне.

У нас вдома купила Мамця вже на запас 10 кг солі і кілька кілограмів мила.

Радіо і часописи подали, що початок шкільного року 1939/40 пересунуло Міністерство освіти на кілька днів і устійнить окремим розпорядком. А мала я їхати до Львова на шкільні закупи, а при тому перевідати справу Ромка, але тепер здержалась, бо, може, місто зшитків, книжок будемо продавати річи першої потреби, як мило, свічки. Поїду на другий тиждень.

Ганна Войтів, “Портрет конкретного місця і часу: із щоденникових записів 1939 року Ольги Долгун”, Україна – Польща: історична спадщина і суспільна свідомість 12 (2019), с. 170–171

Ілюстрація: фото з архіву родини Гринюків, березень 1948 р. Ольга Долгун (Гринюк) в другому ряді посередині.

Наші патріоти в Празі, Брні і Пільзні зібрали на «Карпатську Січ» сто тисяч чеських корон. 3акуплено за ту суму сто п’ятдесят повних одностроїв, включно до чобіт, білизни й плащів. Вже й одяrнено людей. З уніформою, що мали раніше, маємо три сотні вповні yмундурованих січовиків у Хусті. Сотні умундурувались без допомоги, купили собі самі однострій, хто тільки мав можливість. На Гуцульщині, в Сваляві, в Березному сотні умундурованих січовиків, частинно із власних засобів, частинно з допомоги місцевих українських організацій та збірок.

Аж любо подивитись на це наше сіре військо. Ще коли б так зброї було, а то за ніщо в світі від чехів зброї не видобути.

Та ми озброюємось, як тільки можемо. Ви не вірили б, що багато наших січовиків з приграничних полос пішло і голосилося в Мукачеві й інде тільки через те, щоб від мадярів дістати і перепачкувати зброю, навіть кулемети. Купуємо цілими масами бравнінґів та набоїв до них просто з фабрики. Не хочеться вірити, скільки військових рушниць знаходиться по селах ще із світової війни. Люди поховали по стодолах, по хлівах за кізлами, а тепер зброя нам придасться. Але шкода, що нема до них набоїв. Навіть маємо кілька десяток рушниць колишньої російської армії, також без набоїв.

[...] Пан прем'єр, а також міністер Ревай поінформували провід УНО про політичний стан і їх переговори в Празі. Нічоrо певного не принесли, пана Прхалу Прага не хоче відкликати і вимаrає для нього призначення peсорту.

Наша боротьба з генералом Прхалою є, здається, безприкладною в історії урядів. Шість тижнів тому іменували його міністром і він ще як міністер не вступив ногою до урядового будинку. Шість тижнів крутимо, вертимо, протестуємо і не можна цієї людини позбутися. Прага невмолима, невпросима, робить з того престіж, але і ми в поганій ситуації, бо в якому світлі показались би ми перед нашим народом, коли б ми попустили і прийняли його в супереч волі цілого народу? Та ж у знамені прхаліяди відбувались десятки маніфестацій, в атмосфері протипрхалівщини переводились вибори і ми поповнили б зраду проти свого народу, коли народові говоримо, що Прхала перейде лиш через наш труп, а самі приймаємо його за панібрата. Мусимо бути консеквентними і витримати до кінця.

Але доки ще це буде тягнутися, не відомо. Струни натягнені до безконечности, чехи, зараз після виборів трохи зніяковіли, перелякались, а тепер знову демонструють своїми кокардами, на вулицях поводяться провокативно. А Прхалу провожають по три панцирні броневики, що вже смішно стає.

(Твори Василя Ґренджі-Донського, Т. VIII, Щастя і горе Карпатської України: щоденник (Вашінґтон: Видання Карпатського Союзу, Інк., 1987), с. 194–196)