assassins_cloak | Entries tagged with єфремов

Зі щоденника Сергія Єфремова (1876–1939), українського літературознавця, громадського і політичного діяча, у 1924 р. – віце-президента Всеукраїнської академії наук, мешканця Києва:

Великдень. Антирелігійна пропаганда – і повнісенькі церкви народу. Мабуть, ця пропаганда й жене туди людей. Спроба утвердити новий – релігійний скажу так – побут на комуністичних основах збанкротувала видимо. Що найбільше, то це виробляється якесь «двоєвір’я», та й то в мізерному масштабі. Отак: совітські вивіски й плакати та герби на колишній Судовій Палаті, а навпроти з хреста Михайлівського монастиря гордо позирає двоголовий орел... Стильна мішанина виходить!

1921 р. Великдень був 1 травня. Большевики закликали робітників, замість релігійного святкування, на 1-травневі маніфестації – і жадна душа не вийшла. Скандал стався величезний, але науки з його для себе большевики не придбали, і методи антирелігійної пропаганди лишились ті ж самі. Ті ж самі й провали скандальні з них виростають.

(Сергій Єфремов, Щоденники, 1923–1929, упорядники Олексій Путро та ін. (Київ: ЗАТ «Газета “Рада”», 1997), с. 116)

З Харкова до Археологічного комітету (при Академії) прийшов наказ про охорону пам’яток – церков, головне Володимирського Собору. Парафії мають содержувати собор, топити в йому та оплачувати одного спеціяльного співробітника комітету, який би наглядав за станом собору. Виходить, що «живці» провалились, бо ж вони не спроможуться навіть отопити собора, не кажучи вже про інші умови. Можна тільки радіти, коли цим совітським церковникам натягнуть носа.

(Сергій Єфремов, Щоденники, 1923–1929, упорядники Олексій Путро та ін. (Київ: ЗАТ «Газета “Рада”», 1997), с. 173)

Ілюстрація: Володимирський собор у Києві. Фото з путівника Костянтина Широцького 1917 р.

Зі щоденника Сергія Єфремова (1876–1939), українського літературознавця, громадського і політичного діяча, у 1895 р. – студента Київської духовної семінарії:

Вже цілий місяць, як я покинув Київ і живу на селі; цілий місяць, як я розлучився з Онисею [Дурдуківською], – і за весь сей час хоч би саму маленьку звісточку одержав від неї. Я написав до неї вже два листа, а відповіді не можу діждатись. Що за причина сьому, – ніяк не додумаюсь. Чи вона часу не має, чи боїться писати мені, щоб часом листи не попались кому иншому, як се часто буває, чи може... не хочу доказувати, бо й так гірко вже міні. З радою душею вернувся б отсе я до Київа та хоч би на хвилину побачив мою милу, роспитав би її про все, що робиться з нею. А меж тим зробити сього ніяк не можна: сижу тут, мов прив’язаний. Привязала мене лиха година! Вчора бачив я Стаха, Миколу [можливо, Дурдуківського] і инших; хотів їх роспитати про Онисю, але... але хіба я маю право роспитувати про неї? Так, певне, всі вони думають, і я мусів мовчати тоді, коли моє серце говорило та рвалось висловити все, що накипіло в йому за довгий час розлуки. Часом мене охвачує така апатія, байдужість до всього, що й не дивився б на світ Божий. Візьмеш перо в руки або книжку, щоб читати, та й замислишся і не думаєш про те, що пред очима, а літаєш далеко-далеко. Певне, нічого не зроблю я за літо, хоч і надіявся багато зробити. Та воно тепер зо мною так завжди буває: ніколи нічого не роблю, хіба тільки читаю книжки. Коли б до Київа швидче; сею думкою тільки й живу тепер. А в Київі теж не солодко мабуть буде: з Іоанникієм [старшим братом автора Іваном, у 1895 р. архімандритом, ректором Київської духовної семінарії] як-то зустрінусь? Ет, кляте становище таке вже, що мушу знов у його жити. Багато доведеться тепер мені сваритись та воювати за свою самостійність, бо після відомого доноса Іоанникій, певне, пильно буде наглядати за мною, і вдень, і вночі стерегти. Се все для того, щоб вернути мене на праву стежку. Але стежки наші розійшлись: те, що він уважає за добре і справедливе, для мене те тільки надсильство над чоловіком, –і навпаки. Тоді тільки тихо буде у нас, коли обоє ми будем мовчати і не чіпати один другого. От що жде мене в Київі. А між тим я хочу якнайшвидче вернутись туди: ради Онисі я знесу все, найтяжчі образи. Коли б хоч написала вона, що там робиться.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Сергій Єфремов, Щоденник. Про дні минулі (спогади), упорядкування Ігоря Гирича (Київ: Темпора, 2011), с. 124)

Зі щоденника Сергія Єфремова (1876–1939), українського літературознавця, громадського і політичного діяча, у травні 1929 р. – академіка Всеукраїнської академії наук, мешканця Києва:

Вчора було «єднання» Академії з приїзжими з Донбасу робітниками. Я, звісно, не пішов на це фарсове «єднання», все значіння якого в тому, що з обох боків виявлено свідоме дурисвітство і несвідомо видано обопільно testemonium paupertatis [свідоцтво про бідність]. Ті, хто там був, оповідають, що вражіння від цього «єднання» просто огидне. З одного боку хамський тон зарозумілого невігласа: «Дайош науку – зараз, моментально»; з другого хамські ж таки виправдування переляканих учених, що не здобулися на гідне себе слово і заікаючись давали обіцянки, яких виконати не збираються і яких серйозно ніхто й не бере. Наостанці Заболотний підписав – мало не власною кров’ю – якийсь контракт (!) про обов’язання Академії перед робітниками Донбасу... Кому ця зовсім не смішна комедія потрібна?

Не обійшлося й без розмов про мене. Той самий, що вимагав, щоб йому з кишені зараз же на стіл виклали науку, згадав, що вони, робітники, чули про Академію тільки через те, що такий-то, ім’ярек, академік, «ширить про нас брехні за кордоном», – і на цю брехню Заболотний нічого кращого не знайшов сказати, як прилюдно подавши брехню ж таки, що пом’янутий ім’ярек обіцявся, що «більше не буде». Варт Пац палаца, а палац Паца, або – яке їхало, таке здибало...

(Сергій Єфремов, Щоденники, 1923–1929, упорядники Олексій Путро та ін. (Київ: ЗАТ «Газета “Рада”», 1997), с. 760–761)

Ілюстрація: Сергій Єфремов і Данило Заболотний.

Що таке «троцкизм»? Обиватель на це відповідає звичайним, як на наші часи, розшифруванням: «Троцкий разоблачил обман Центр. Комитета и зиновьевские мошенничества».

Взагалі непочтива особа з обивателя, – він хоч і по куточках, але настирливо чіпає кумирів та авторитетів. Повелись тепер «Ленінські кутки» по установах. І от що вигадує обиватель. Ніби в тому місці, куди й цар пішки ходив, хтось написав: «Да здравствует великий вождь Ленин». Другий дописав: «Дурак! В таком месте такое имя писать». Третій: «Не место красит человека, а человек красит место». Четвертий обчеркнув усе це кругом і надписав «Ленинский уголок»...

(Сергій Єфремов, Щоденники, 1923–1929, упорядники Олексій Путро та ін. (Київ: ЗАТ «Газета “Рада”», 1997), с. 192–193)

Ілюстрація: київські міліціонери в червоному кутку, 1925 р.

Зі щоденника Сергія Єфремова (1876–1939), українського літературознавця, громадського і політичного діяча, у 1925 р. – віце-президента Всеукраїнської академії наук, мешканця Києва:

Різдво по старому стилю, «справжнє» Різдво, як тепер кажуть. Антирелігійна пропаганда зробила тільки те, що ніхто не святкує по новому стилю, а тільки по старому, хоч офіційно це й будень. Пускаються навіть на хитрощі. По деяких підприємствах заявили робітники, що на Різдво (по новому стилю) хочуть працювати, аби потім вибрати для святкування інші два дні – і вибрали Різдво по старому стилю. Вчора публіка валом валила на базар, купуючи ялинки, і публіка здебільшого пролетарського вигляду. Обіруч чіпляються люде за романтику, яку в них хочуть видерти. Досить до чогось доторкнутись большевикам, щоб воно одразу набрало одіозного характеру в очах саме робочої людности. Поодбирали, напр., церкви у старого духовенства й пооддавали «живцям» – і враз церкви спорожніли, тільки піп та дяк та 3–4 цікавих з публіки, хоч під церквою чимало людей збирається. Одбуваються під церквами цікаві диспути, живці доводять, що вони такі самі, як і старі. «Коли такі самі, то нащо ж вони у наших старих священиків церкви поодбирали та вам оддали?..». «Благодать з церков тепер на небо полетіла, – толкується друга. – От чому як од живців церква до наших одходить, то її пересвячують, щоб благодать вернулася». В Покровськім монастирі одну церкву – за добру плату: оренда церков – вернули назад старим, і цяя церква повнісенька, що й не протовпитися, а зараз же поруч «жива» стоїть порожнісенька. У Вознесенській церкві один з старих попів перейшов до «живців». Коли він іде до церкви, йому кричать з юрби: «Руда собака! Каїн! Піди повісся...». Росте зненависть запекла, шалена. А на чию користь? І кому це потрібно?

(Сергій Єфремов, Щоденники, 1923–1929, упорядники Олексій Путро та ін. (Київ: ЗАТ «Газета “Рада”», 1997), с. 182–183)