assassins_cloak | Entries tagged with 1917

Зі щоденника Матвія Бобошка (1888–1957), у 1917 р. – мешканця Кобеляків, завідувача мануфактурним відділенням позиково-ощадного товариства:

Сьогодні мені була комісія, доктор Булченко уважно вислухав і виявив, що права легеня погано дихає, і мене знову звільнили за 60 статтею. Були в нашому товаристві збори уповноважених від п[озиково]-ощад. кредит. Т-ва і споживчих товариств для вибору делегата до тимчасового комітету.

Наші союзники на французькому фронті наступають, за кілька днів просунулися на відстані 75 верст до 20 верст уперед. У Месопотамії англійці продовжують тіснити турків; наші досягли останнього перевалу до виходу в Месопотамію. На інших ділянках фронту затишшя. Германці посилено готуються до наступу на нашому фронті. Цар поки що живе у Ставці. Москва ухвалила, щоб Царя видалити зі ставки, і поки що не випускати за межі Росії, а також не призначати Верховн. Головноком. В[еликого] К[нязя] Нік[олая] Нікол[аєвіча], так як це небезпечно для революції. Сильно тане, і тепло, але похмуро.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Юрий Погода, Юрий Попруга, Дневник приказчика Матвея Титовича Бобошко (Полтава: Фирма «Барз» Инк., 2005), с. 58. Переклад з російської)

Ілюстрація: листівка з краєвидом Кобеляків, бл. 1910 р.

Зі щоденника Володимира Короленка (1853–1921), російського письменника та журналіста українського походження, у 1917 р. – мешканця Полтави:

Отже, я розпочав з мокрого снігу вранці третього дня і відволікся.

Я хотів описати одну зустріч.

Пішов по сльоті прогулятися до міського саду. Там стоїть будівля колишнього літнього театру, перетвореного на цейхгауз. Біля будівлі на чатах солдатик. Стоїть на чатах – цей вираз тепер не підходить. Якось тижні 3 тому я підійшов до солдата, який сидів біля цієї ж будівлі на якихось дошках. Неподалік у кутку стояла рушниця. Виявилося – вартовий. Поставили його о 12 г. ночі. Я йшов о 12 г. дня. Його ще не змінили. Забули, мабуть. Втомився, голодний. Просив солдатика, який проходив повз, нагадати, але досі нікого нема... Я гуляв у саді. Коли йшов назад, солдат лежав на траві і, як видно, спав.

Я заглянув в обличчя. Той самий.

Тепер вартовий стоїть у будочці, біля воріт. Ця будочка була забита, але двері виламані. Солдат стоїть у дверях, здаля оглядаючи доручену його пильному нагляду будівлю. Втомлене, землисте обличчя, погаслий сумний погляд. Вираз добрий, привабливий. Рушниця стоїть у кутку біля стінки.

– Можна постояти з вами? (Дощ і сніг пішли сильніше.)

– Можна. – Він стає осторонь. Розмовляємо...

– Звідки?

– Уродженець Полтавщини, такого-то повіту. А жив у Болгарії... З батьком вийшов 12-ти років... Спочатку жили в Румунії, Тульча-місто. Потім подались у Констанцу, а потім стали жити під Варною. Підійшла війна. Пішов на службу... Болгари три рази вимагали в Комісію... Раз покликали. Ми кажемо: ми російські піддані. Вам служити не будемо. – А по чому живете? – По пашпорту... – Вдруге покликали, вже сердито говорять: мусите служити. Візьмемо. – Воля ваша, хош візьміть, хош ні. А служити вам не будемо. – Ну потім поїхав з батьком до консула. Спочатку не хотів відправити. Пашпорт прострочений. Ну, потім дав папір. Я і прийшов сюди. Так тут четвертий рік, в окопах був. Батько, жінка, діти, всі – там.

У голосі багато суму. В Тульчі трохи знав «російського доктора» [Василя Івановського, брата дружини В. Короленка]. Це нас зближує. Я ставлю питання:

– Не шкодуєте, що повернулися?

– А як же, коли на службу. Там теж воювали довелось би.

– Так там близько від своїх. На побування би можна. Може, там і краще.

Він задумується і каже:

– Як розповіси тут, як вони живуть, так усі кажуть: куди нам!

Мене тепер дуже цікавить питання: чи залишилося в серці руської простої людини поняття про батьківщину, чи більшовицька проповідь і війна встигла викорінити його без залишку. Та й чи була вона, чи те, що ми вважали раніше любов’ю до батьківщини, була проста інерція підпорядкування начальству.

– Так у чому ж справа? – продовжую я. – Чому повернулися?

Його печальні очі якось заглиблюються. Він дивиться мовчки на оголені дерева, на мокрий сніг, на брудну дощату будівлю цейхгауза і потім каже:

– Дядьки тут у мене. У одного п’ятеро синів на позиціях. У іншого троє. Мені братани... І так вийшло би, що я проти них ішов би штик у штик!..

Ось воно, думаю я. «Батьківщина» для нього – це отчина... Батькові брати, його братани... Недорозвинене ще поняття з родового побуту. Але, виявляється, я помилився. Щойно я подумав це, як поряд зі мною пролунав знову його голос:

– Хош би й не було братанів... Як же підеш проти своїх! Хош і давно на чужій стороні, а свої все-таки свої... Рука не здійметься... Так я... четвертий рік...

Я дивлюсь на знеможене обличчя, на зморшечки біля добрих, втомлених очей, і в нашій будці до часу встановлюється атмосфера розуміння і симпатії.

Я кладу руку на його погон і кажу:

– До побачення, брате... Бажаю вам пошвидше повернутися до своїх... Коли-небудь ця війна закінчиться...

– Давно би можна закінчити... Стояли ми на фронті в окопах... А «його» окопи близько. Зійдемося, бувало, розмовляємо. Думаєте: «він» хоче воювати. І він не хоче. Ми би, каже, давно «замирилися». Ваші не хочуть...

– Послухайте, – кажу я, – адже це ж хитрощі. Німець не хоче. Він багато захопив чужої землі...

– Ні, – каже він з переконанням. – Якби наші не стали тоді наступати, давно би ми вже уклали мир... окопний, солдатський... Треба було робити наступ... Чорта лисого!

Я вже відчуваю щось від «більшовизму», але це у нього таке глибоке і безпосереднє, що самою «агітацією» не поясниш. Я намагаюся пояснити просту річ, що коли б’ються двоє, то мир не залежить від бажання однієї сторони, нагадую про заклик нашої демократії... Але він наполягає на своєму вперто:

– Коли б не наступали під Тарнополем – тепер були б удома... А нащо було робити наступ?..

Я пояснюю: ми не самі. Поодинці німець побив би всіх. Слід було підтримати союзників. Якби солдати не відмовлялися...

– Нема чого винуватити солдатів, – каже він, і в голосі відчувається холодок. – Солдати захищаються... Як можна... Хто інший...

І він починає розповідати, і переді мною постає темний, похмурий, фантастичний клубок того настрою, в якому зав’язана вся психологія нашої анархії та нашої поразки...

В основі – похмуре минуле. Якийсь генерал на параді, «принародно», тобто перед фронтом, говорив офіцерам:

– Панове офіцери, майте увагу. «Він» більше цілить в офіцерів. Цього гною (показав на солдатів) у нас досить...

– Слухайте, – кажу я. – Та це, можливо, тільки розповіді...

Його очі знову якось заглиблюються, і з цієї глибини пробивається вогник...

– Які ж розповіді. Принародно. Не один я чув. І інші... Це як нам було?.. На смерть іти. Гною, каже, жаліти нічого.

Він називає прізвище цього командира, але я, на жаль, його забув. Чи могло це бути на початку війни? Я не впевнений, що це було, але що могло бути в ті часи, коли «благонадійне» офіцерство козиряло зневагою і жорстокістю до солдата, – в цьому я не сумніваюся. «Народ» був раб, безмовний і покірний. Раба зневажають. Де є раби, є і рабовласники. Офіцерство було рабовласниками... Так, це могло бути, і цього солдат не може забути. Тепер він мстить помстою раба.

Розповідь іде за розповіддю. І тепер предмет їх – зрада... Місця дії – Південно-Зах. фронт. Згадується станція Лезерфна (?), містечко (чи що) Куровці, Конюхи, Збараж. Всі місця, які я пригадую з газет, де йшли бої, відбувались і наступи, і відступи... 4-та дивізія, Володимирський полк. І всюди відчувається зрада. В одному місці прийшли, зайняли окопи. Повечеряли, треба лягати. На ранок що буде... Настелили в окопах соломи. Раптом – наказ: винось солому... Винесли. Розклали так на підвищеному місці за окопами... Раптом наказ: «запалюй!». Чому таке запалюй? Навіщо?.. А це значить, щоб йому видно було, куди стріляти. І він почав стріляти з гармат. Ну, щоправда, трохи постріляв, постріляв, перестав...

Або ще: стоїмо, значить, поряд з четвертою дивізією. Ніч... І наказує 4-ій дивізії відступити: «він» обходить. Володимирці вже відступили. Коло вас, каже, пусто. Ну, ті, звичайно, відступати. Тільки відступають... А ніч, нічого не видно... І раптом чують – пісня. А це наші на найпередовіших позиціях на заставі пісню заспівали. Стій! Це що таке? Це володимирські пісню співають, та ще й на найпередовіших заставах. Як же командир казав, що вони вже розбіглись. Стій! Назад. Пішли знову в окопи. Засіли... Глядять, а він, значить, зранку підходить до окопів. Думає, в нас нікого немає. Покинули. Іде собі легковажно. Підпустили вони, потім ураз... Як вдарять... Він бачить: не вийшло, подався назад... Після цього на наступний день в 4-ій дивізії стався бунт. Командира і трьох офіцерів убили...

– А то було біля Тарнополя. Ми якраз у лезерф відійшли на відпочинок. Тільки зупинились, стали обід готувати... Раптом наказ: назад, знову в окопи. Котрий батальйон нас змінив (він називає, я не пам’ятаю) кинув окопи, пішли...

– Хто ж? Солдати, чи що?

– Зачекайте... Хто тут розбере? Пообідати не встигли, – гайда скоріш. Приїхали на станцію Лезерфну, звідти дійшли до сільця... Як воно... от забув. Залишилося зовсім небагато. Тут треба було, це і ми розуміємо, – скомандувати: вперед, у ланцюг! А він раптом і командує: рятуйся хто як може... Обійшли! Ну, тут вже, коли начальник сказав рятуйся хто як може, – всі й кинулись...

– Ні вже, – знову з ворожим холодком у голосі говорить він. – Що вже тут солдат винуватити... Не в солдатах тут причина... Ні-і! Солдат захищає, життя віддає...

При мені в Лондоні оратор армії спасіння говорив, що він вірить в існування диявола. Щобільше: він знає, що диявол є, як знає, що є вовк і лисиця.

І цей солдат зі втомленими, сумними і дещо ворожими очима знає теж свого диявола, як лисицю чи вовка. Він вірить, він переконаний у зраді. Його диявол – казав «принародно» за колишнього устрою, що солдати, які йдуть на смерть, – гній... Чи можна повірити, що тепер після революції цього диявола вже нема. Він тут же. І це саме він зраджує батьківщині. З одного боку, він відтягує мир, змушує воювати віддалік від сім’ї й дітей, з тим щоби темними ночами запалювати вогні на підвищеному місці. І коли німець починає крити наших ядрами, то для солдата ясний зв’язок між стугоном німецьких гармат звідти, з ворожих позицій, і незрозумілими словами й діями командирів, від яких залежить життя цього темного, втомленого, вижорсточеного натовпу.

Я прощаюся. З мене досить. Я йду алеями саду, він залишається в будці. І коли я, обігнувши алею, йду паралельно і кидаю погляд у напрямі будки, то крізь загустілу пелену мокрого снігу, поміж сирих темних стовбурів бачу в темному квадраті дверей сіру фігуру і добре, сумне, озлоблене обличчя. Як видно, він слідкує поглядом за моєю незрозумілою йому фігурою і думає: «Оце підходив... Хто і навіщо... В пальто і капелюсі... Розпитував. Чого йому треба?».

І бути може, моя фігура вже займає своє місце в цьому фантастичному сплетінні: війна... незрозумілі накази... нічні вогні над головами на підвищеному місці і глухі удари неприятельських гармат, що відгукуються на них у нічній темряві...

І ті перші хвилини, коли ми разом згадували російського доктора і Тульчу, заволочує сльотаво-мокрий, холодний сніг...

Нема у нас спільної батьківщини! Ось прокляття нашого минулого, з якого демон більшовизму так легко плете свої сіті...

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Володимир Короленко, Щоденник (1917–1921). Листи з Полтави. Листування з М. Горьким. Котляревський і Мазепа, упорядкування, післямова і примітки Василя Яременка (Київ: Аконіт, 2011), с. 34–39. Переклад з російської)

Мануфактурні крамниці ще запечатані, нічого (з мануфактури) не вдалося купити, купив панчіх. Порахувалися з Федею, обідав у нього. Продав Мандизі 2 золотих по 10 руб. за 140 руб. Ледве влізли у вагон, неймовірна тиснява, маса солдатів. Мало нас не пограбували, коли їхали з вокзалу; пограбували передній фаетон. Доїхали ми благополучно.

Вдома все благополучно. Муся здорова.

Хороша погода.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Юрий Погода, Юрий Попруга, Дневник приказчика Матвея Титовича Бобошко (Полтава: Фирма «Барз» Инк., 2005), с. 100. Переклад з російської)

Ілюстрація: працівники крамниці мануфактури Маскова в Кобеляках, 1913 р. Матвій Бобошко крайній ліворуч у другому ряді.

Зі щоденника Марії Вишневської (1901–1982), у 1917 р. – мешканки Харкова, учениці гімназії:

Я усвідомлюю себе страшно втомленою.

Так хочеться відпочити і забути всі ці науки, математику та ін. премудрощі, які ми вивчаємо у 8-му класі.

Так хочеться довго, довго спати і ні про що не думати, нічого не згадувати, нічого не робити... Я мрію про повну нерухомість, про тривалу бездіяльність і спокій.

Але ні, знову гімназія і уроки і ця зморна балаканина.

Гімназія це для мене повільна моральна смерть.

Я не можу займатися.

Місячна ніч, ясна місячна ніч вабить і манить. Так хочеться грати довго, довго чи вештатися вулицями до знесилення. Я переповнена пристрасним томлінням і тугою. І так не пасує до краси ночі зошит з математичними викладками, що лежить переді мною. Але я мушу опанувати себе. Я мушу згадати у що обійшлась мені місячна ніч навесні. Я не розумію себе. Зараз я хочу сказати:

– «Ну що ж! Я готова заплатити чим завгодно, але... нехай буде, як навесні»...

Мені хочеться ридати і у мене нема сліз, хочу піти гуляти, але тепер надто пізно. Якби я жила сама!..

Я хочу зачинити вікно, тому що місячною ніччю інакше, ніж зазвичай, таємничо манливо шумить місто.

Лізуть у голову дурні весняні думки і я не можу навіть сказати собі, переконати себе, що ці думки дурні, через те, що вони здаються мені прекрасними.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Мария Вишневская, Дневник харьковской гимназистки, 20 августа 1917 – 27 апреля 1918, составитель Андрей Парамонов (Харьков: Харьковский частный музей городской усадьбы, 2007), с. 30–31. Переклад з російської)

Ілюстрація: дитяче фото Марії Вишневської з братами Олександром та Миколою.

Зі щоденника Валер’яна Поліщука (1897–1937), українського поета і письменника, у серпні 1917 р. – студента Інституту цивільних інженерів у Петрограді:

Вчора прийшов о 10 ½, ліг. Сьогодні утром встаю на роботу, 5 год. з хвилинами... От трижди клятий Петроград. Уже починаю писать не на рідній мові, а по-російськи. От як то скоро чоловік акліматизується. Лежу на підлозі, на своїй шинельчині, застеленій поверха рядна. Просипаюсь від страшенного жалю іще через те, що сказали, щоб я вставав. А жаль то від того, що снилось що хоронив свою Катерину. Мармурові гріб, гробниця і ліхтарі, статуї... Десь нікого, тільки я на гріб упав і страшенно ридаю. То я другий раз теряю Катерину, один раз фіктивно, із листа, а другий раз ото в сні.

От так то я проживаю в Петрограді. Хай йому біс [...]

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Валер’ян Поліщук, Блажен, хто може горіти...: автобіографія, щоденники, листи, упорядник Зіновій Суходуб (Рівне: Азалія, 1997), с. 27)

Зі щоденника Івана Бажанського (1863–1933), українського письменника і педагога, у 1917 р. – директора народної школи у Вашківцях тепер Вижницького району Чернівецької області:

Від ночі до полудня гримали рідко, але дуже сильно канони від заходу і полудня, здавалося начебто у Волоці стріляли. Попри те чути й глухі громи з північного заходу. – Рідке й глухе стріляння чути було вчера й передвчера. – Сегодня приходив якийсь (здається) офіцер до інспектора з заявою, що в школі буде уміщений військовий шпиталь корпусу, що стоїть в Станівцях, Бобівцях і инших тамошніх селах. Цей корпус, кажуть, прийшов з Ромунії сюди. З цієї причини випустили й цівільних хорих з тутешнього шпиталю, який тепер находиться не в суді, а в старостві. – І там буде шпиталь військовий. Хто знає, що нас чекає тут!...

Вчера читав я росийську газету з 6., 11. і 12. цвітня ст. ст. – Стоїть там, що Французи і Англійці – в Франції, Бельгії і в Месопотамії йдуть вперед, а про инші фронти не пишуть майже нічо. Також, що і Австрія предложила Росії точки дотично мирових переговорів. І Австрія не жадає й від Росії нічого; отже заноситься на скорий мир; однак поки що говорять канони.

(Іван Бажанський, Війна: щоденник-хроніка буковинського педагога та письменника (Вашківці, 31.8.1914–29.12.1918/22), упорядник Олександр Огуй (Чернівці: Зелена Буковина, 2006), с. 135)

Ілюстрація: Іван Бажанський з доньками Наталею та Олею, 1905 р.

Зі щоденника Петра Курінного (1852–1931), українського адвоката, громадського і кооперативного діяча, у 1917 р. – мешканця Умані:

Погода зимова. Холод, мороз.

Уночі приїхали з вокзалу Митя і Петро. Прийшов Митя. Радо вітаємося. Починає розповідати про своє нелегке солдатське життя: «Я так намагаюся пристосуватись до начальства, що інколи користуюся деякими привілеями – не виконую важкі роботи». Розповідає про жахливий випадок із задушливими газами: «Нам дали пов’язки та пустили задушливі гази. На жаль, невдало. Випробування спричинило смертні випадки, але я якось врятувався. Пов’язки – ненадійний захист».

Згодом зайшов мій Петя. Вітаємось і теж починає розповідати про своє київське життя. Приїхав він одночасно з Митею одним потягом, проте зустрілись вони тільки на ст. Умань, а всю дорогу навіть не здогадувались, що їдуть разом. Петро готується до захисту диплома...

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Щоденники Петра Федоровича Курінного. Врятований та збережений літопис Умані початку XX століття, упорядкування Юрія Торгала, Валентини Устинової, переклад з російської Валентини Устинової (Умань: ВПЦ «Візаві», 2020), с. 146–147)