assassins_cloak | Entries tagged with 1988

Зі щоденника Міхала Дубянецького (1927–1990), білоруського перекладача і публіциста, у 1988 р. – мешканця Мінська:

Відбулося четверте засідання нашої все ще нелегальної Комісії з охорони мови. Запрошували на нього деяких відомих письменників. В. Биков пообіцяв прийти, але ж затримався в лікарні. Прийшли Я. Бриль, Я. Скриган і деякі інші.

Засідання вів Пятро Садовський (з керівників фонду нікого не було!). Обміркували проект програми діяльності Комісії. Дуже суттєве доповнення до нього пропонував Вячаслав Жибуль. Основний його зміст – характеристика сучасного становища білоруської мови і співставлення цього з вимогами марксизму.

Усі виступи були цікаві, пропозиції – важливі. Щоправда, мене здивував виступ Янки Бриля. Він узяв слово після мене і спробував заперечити мої основні пропозиції. А вони стосувалися визначення у преамбулі Програми становища білоруської мови терміном «лінгвоцид» і включення до неї положення про визнання за всіма нацменшинами Білорусі рівних з білорусами прав на розвиток своєї національної культури.

Про «лінгвоцид» він сказав, що цей термін може занапастити всю Програму. Керівники республіки, мовляв, не пробачать такого максималізму в наших документах.

Що ж стосується нашої підтримки культурних потреб інших національностей, то Янка Бриль сказав, що взагалі не бачить у Білорусі національних меншин. Особливо заперечував наявність у нас поляків. «Поляки всі свого часу виїхали до Польщі. А хто не виїхав – це не поляки, а католики. Католиків, щоправда, у нас чимало. Але ж це – білоруси».

Я подумав, що десь одночасно з цією несподіваною для мене промовою Бриля його біографи з захопленням описують його «інтернаціоналізм». Та він і сам вважає себе інтернаціоналістом!

З помешкання «Сторожовська, 5» я вийшов разом із Брилем та Скриганом, між якими сидів на цих зборах. По дорозі на додачу до всього Янка Бриль сказав ще, що він так само проти і програми Жибуля. «Це небезпечне політиканство», – сказав він.

(Міхал Дубянецкі, “«Трэба рызыкаваць...»: Дзённікавыя запісы 1985–1988 гадоў”, Дзеяслоў 4 (2010), с. 242–243. Переклад з білоруської)

Зі щоденника Степана Пушика (1944–2018), українського письменника, літературознавця, громадсько-культурного діяча, у 1988 р. – керівника літературної студії Івано-Франківського педагогічного інституту:

У Чернівцях страшна паніка! Невідома хвороба, коли (кажуть, що за одну ніч) повністю лисіють діти; осипається з них волосся, як листя з дерев, і це перелякало буковинців. Вони позабирали зі шкіл учнів, порозбігалися, немовби під час Чернобильської аварії. Нова біда впала на мою землю! Геноцид українського народу. Всім шовіністам він на заваді.

***

Учора в кав’ярні «Юність» я промовляв перед директорами шкіл західних областей. Говорив про мову рідну, про культуру, закликав садити дерева, боротися за чистоту природи. І читав поезії. Коли читав «Сталініста» (цей вірш має великий успіх), то надбіг міліціонер знизу. А я кажу:

– Прошу! Прошу, товаришу міліціонер!

Він зупинився під регіт. Я продовжував читати поезії. А мене оточили директори шкіл, і кожен грав із себе патріота.

***

І ще одне велике відкриття подарувала Галицька земля. У Пітричі Томенчук і Лукомський Юрко відкопали невідому церкву-ротонду. Дві церкви за один сезон відкрилися в Давньому Галичі: в Царині під Винницею (винниця – виноградник, так і тепер кажуть на Закарпатті) – Іванівська, а на Пітричі – Петра і Павла. Круглої форми церква. То велике відкриття.

***

Бурлить Львів. Почалися задушні дні, і вчора ціле місто зі свічками ринуло на Янівський цвинтар, де священики правили молебні за січових стрільців. Ростислав Братунь виступав там і говорив про славу України й героїв України. До Львова начебто стягнули війська. Народ співав, говорив, плакав. Гримить! Нова доба наступає! Колоніальна система вижила себе, імперія дала серйозні тріщини. Якщо піднімаються цілі народи, то це вже дуже серйозно, і тільки сліпець може сидіти у норі й мовчати.

Був у матері в лікарні (в суботу випишуть) і в сестри на фабриці. У філармонії працюємо над новою програмою Гуцульського ансамблю.

(Степан Пушик, З останніх десятиліть: щоденники Степана Пушика, Т. 1, 1988–1992 рр., за редакцією Ольги Слоньовської, упорядник Ганна Пушик (Івано-Франківськ: Місто НВ, 2021), с. 118–119)

Закінчив роботу над оскарженням штрафів, накладених на Сяргєя Вітушку і Віктора Івашкевича за мітинг у Куропатах. Вийшло цілих п’ять сторінок машинопису. Однак не сподіваюся, що прокурор міста заявить протест проти міськвиконкому і двох райвиконкомів.

Не довіряючи пошті, я сам відніс документ у прокуратуру, тим паче що вона поряд з моїм будинком, на Інтернаціональній, 24. Звернув увагу, що до цієї установи прибудували ще багатоповерхову червону споруду з величезним гербом СРСР (!) на фасаді. Піднявши над собою парасолю, я подивився, чи є ця «цяцька» на основному будинку. Є. І теж СРСР, тільки рази в чотири менша, ніж на прибудові.

У вестибюлі сидить принципова жінка з пов’язкою, а не міліціонер у формі. Вона, дізнавшись, у якій справі я завітав, скерувала мене у кабінет номер 10. Це виявилася приймальня. Звідси відправили мене у 8-й кабінет – до канцелярії. Звідти скерували у 13 кімнату. Тут теж було цікаво. Чотири столи. Троє прокурорів. Перед одним сидить емоційна відвідувачка. Другий, молодший за інших, неквапливо крутить телефон. Третій – вільний. Він мене «прийняв».

Я подав йому свій документ і через пів хвилини зрозумів, що він не вміє читати! Диво, та й годі! Прокурор не вміє читати!.. Скажи де-небудь поза Білоруссю про таке – не повірять. А у нас – це норма! Він на перші ж слова грифу дивився так довго і так трагічно, що мені аж незручно було асистувати йому. Читав і зліва направо, і справа наліво. Вдивлявся то в одне слово, то в інше, а то поволі, невміло ковзав очима то по якомусь рядку, то по цілому абзаці, і вже не горизонтально, а вертикально – згори вниз, або навпаки, знизу догори.

Мені подумалося, що якби перед ним був не такий солідний з вигляду документ, то він, мабуть, і не мучився би, а зробив дещо інше. А йому ж хотілося, либонь, розібратися і поговорити зі мною «предметно». Кілька слів він зрозумів і хотів з їх допомогою дійти до суті. Почав мене розпитувати, нібито уточнюючи «прочитане». Я сказав, що там це добре описано. Тоді він здався:

– Це ж білоруською?

– Білоруською, – кажу я.

– А я слабувато читаю білоруською, – сказав він, значно переоцінюючи свій дар поліглотства. Він же взагалі не вміє читати цією мовою.

– А це наша робоча мова, – відповідаю йому.

– А у нас робоча мова російська, так нам усі пишуть, – зізнався він.

Ось у цьому, мабуть, і вся трагедія наша. А якби йому всі писали білоруською? Напевно, і цей прокурор знав би білоруську. Напевно, і на їхніх будинках були би герби БРСР, а не СРСР...

(Міхал Дубянецкі, “«Трэба рызыкаваць...»: Дзённікавыя запісы 1985–1988 гадоў”, Дзеяслоў 5 (2010), с. 199. Переклад з білоруської)

Ілюстрація: хода до урочища Куропати на «Дзяди» для вшанування жертв сталінських репресій, 1989 р. Фото Валера Палсцюка.

Зі щоденника Бориса Нечерди (1939–1998), українського поета, письменника, журналіста, у 1988 р. – мешканця Одеси:

Цікаві часи випадає мені пережити. Їх у запальності зовуть іноді судьбоносними. Від них не одмахнутись, а тим часом...

Розум одне говорить (не піддавайся гіпнозу говорильні, не дай себе ошукати), а душа – інше: наш верх! урря! «все дозволено, що не заборонено законом». Натомість мовчить дещось третє… От наприклад. «Чому мовчать поети?! – прийшов (як приходять інші) і запитав Євгеній Дементьєв, між іншим, теж майбутній поет (можливо). – Часом, чи не захлинулися вони свободою?»

(Це як – зозуля вдавилась колоском?.. Втім, я застеріг себе: в цих нотатках по змозі обходитися без метафор та інших «красивостей», – тільки суть, самий реєстр).

«Свободи не знесли, заважка ноша?» – не вгавав Д-в.

Лишу на його совісті премудре визначення (але яка завидна впевненість, га) – свобода. Для порядного чоловіка – мало оголосити собі «Віднині я людина вільна!». На підверстку потрібна значна політична культура. А на сьогодні, вважаю, загальна політична культура низька, тобто її рівно стільки, щоб вистачило на те, аби ще благенька суспільна демократизація стала приреченою на повернення до тиранії.

Принагідно можна було б нагадати філософські постулати про тиранію, про її приреченість [нерозбірливо], але ті втішливі казки мене не обходять.

Проте в одному Д-в має таки рацію: поети мовчать. От критики, публіцисти, «чисті» прозаїки, до певної міри драматурги – ті на гвалт кричать, сорочки розпанахують (на собі й один на одному): обвинувачують один одного в усіх смертних гріхах, зводять рахунки, всяк на свій копил обстоюють власну значущість (або «зачинство» в перестройці, відданість їй), змішують супротивників з гімном; що їхня істина – істинна, останньо-інстанційна.

Гвалт, пташиний базар.

Я далекій від гадки, буцім у тому всьому немає ладу, організованості, навпаки – я навіть вгадую організаторську руку, і підозрюю, кому все це вигідно. Все це – це й означає «це»: переварити інтелігенцію, не дати їй консолідуватися. А відтак не дати добачити простий житейський трюк: підміна суті фразою. Бо така думка діалектика: за революціонером іде функціонер, апаратник нової масті.

Чорт з ним! Гвалт – то й ґвалт. Своя користь у цьому теж є. Крім очевидного, нерозумного застовпленням кожним із многих крикунів індивідуального Клондайка. А на цьому фоні поети – що ж? Мовчать. Заціпило.

(Борис Нечерда, “Щоденник. 1988–89 (фрагменти)”, Дім князя Гагаріна 8 (2017), с. 438–439)

Отримав з Білостока часопис «Kontrasty» Nr. 2–88 з моїм інтерв’ю Яну Чиквіну «Про польську літературу в Білорусі» (стор. 34–36).

Нарешті цукрова епопея завершилася тим, чим і повинна була завершитися – запровадженням карток. «Будинкова активістка» Альбіна Ригорівна Папачаниха видала чотири талони на березень. По кілограму на кожного члена сім’ї. Кажуть, що так буде до червня. А там нібито подвоять норму з урахуванням сезонних потреб. Докотилися більшовички! А у себе на батьківщині, там, у Росії, вони вже давно запровадили картки на широку номенклатуру харчових продуктів і промислових товарів.

Що ж, джина з пляшки випустила Росія. Їй більше за всіх тепер і дістається.

(Міхал Дубянецкі, “«Трэба рызыкаваць...»: Дзённікавыя запісы 1985–1988 гадоў”, Дзеяслоў 4 (2010), с. 236–237. Переклад з білоруської)

Ілюстрація: черга на одній з вулиць Москви. Фото Владіміра Сєрґієнка, липень 1988 р.

Зі щоденника Василя Горбачука (1929–2013), українського мовознавця, у 1988 р. – завідувача кафедри української мови та літератури Слов'янського педагогічного інституту:

Євген Волошко (завідувач кафедри української літератури Донецького університету). Одного разу, прогулюючись, завів я розмову з А. М. Федем про Волошка: кажуть, що він співпрацює з органами держбезпеки. – Нащо кажуть? Він сам про це говорить.

І ось Федь переповів почуту з уст самого Волошка таку історію: «Проходжу коридором, заглянув в аудиторію. Бачу, на дошці написано крейдою “Хай живе вільна Україна”. Зайшов, стер цей напис і тут же подзвонив куди слід. Ті: “Ай-яй, що ти наробив?! Не треба було стирати! Коли щось подібне з’явиться, то не стирай, а зразу ж нам повідом”. Я вже став слідкувати. Дійсно, через певний час знову бачу такий напис. Я бігом – подзвонив “туди”, сказав, на якому поверсі, яка аудиторія, а сам слідкую, щоб ніхто не зайшов. Моментально прибігають. Я аж здивувавсь – стільки приволокли приладдя! Зафотографували і так і сяк, виміряли, позаписували...

І встановили автора. Це була дівчина із Західної України. Її викликали, призналась. Відпустили, взявши розписку...»

Кажу: Напевне, завербували?

Федь: Та напевне. Інакше виключили б з університету.

(Василь Горбачук, Тридцять років на Донбасі, 1973–2004 рр. (щоденникові записи) (Слов’янськ: Друкарський двір, 2010), с. 155–156)