![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Миколи Василенка (1924–2018), українського поета і письменника, у лютому 1984 р. – мешканця Херсона, інженера з охорони праці та техніки безпеки Херсонського виноробного заводу:
У жовтні минулого року до мене на завод якось приїхав редактор обласної комсомольської газети «Ленінський прапор» О. Кукуруза. Він зголосився купити для мене за державною ціною на СТО, де директором його друг, колишній райкомівський працівник Зубашев, шини для автомашини «Жигулі». Задля цього попросив дати йому 240 рублів, завтра він привезе 4 шини. Я подумав: чи не одурить? Але ж він комуніст з великим стажем, член обкому КПУ і бюро обкому ВЛКСМ, редактор партійної газети, то хіба одурить? І я дав йому 120 рублів. Минув день, два, місяць... ні Кукурузи, ні шин. Зустрічі зі мною почав уникати, на телефонні дзвінки не відповідати. Згодом я довідався, що він раніше «позичив» гроші у деяких знайомих письменників і жодному борги не повернув.
Члени добровільної народної дружини (ДНД) винзаводу (8 чоловік) сьогодні мають завдання: спільно із міліцією ходити по хатах і виявляти самогонників і нероб, – людей, які ніде не працюють.
(Микола Василенко, Курай для пожежі, Т. 1, Щоденникові записи 1970–1985 рр. (Київ; Херсон: Просвіта, 2007); http://prosvita-ks.co.ua/books/vasilenko/kuraj/kuraj1984.htm)
Ілюстрація: Микола Василенко з родиною, 1982 р.
