assassins_cloak | Entries tagged with 1925

Зі щоденника Адальберта Ерделі (1891–1955), українського живописця, який у 1925 р. мешкав у Мюнхені:

Гаряче бажання працювати, але немає фарб, полотна, грошей.

Ні до кого звернутися. Іди, щоденнику! Ти все знаєш. Ти один мене можеш зрозуміти.

Гріх, злочин, коли ми, повні сил, як лілові квіти поміж гнилого листя, на землі в’янемо.

Вчора увечері я був запрошений до генерала. Було там велике, гарне, блискуче товариство. Всі говорили мені багато приємних слів. Лілет була мила. Її лілова шаль чудово гармоніювала з сірою вечірньою сукнею. Цього вечора багато очей зупинялося на ній. Я був у доброму гуморі, життя озолотило мій настрій, і я відчував, що моя радість відбивалася на всіх. Баронеса Ш. дуже цікавилася моєю роботою, цілями, планами. Її чоловік барон Т. дуже мило розповідав про Родена – свого вчителя.

«Він був низький на зріст, – говорив він, – мав велику голову і сильну волю».

«Щоб стати значним митцем, людина має бути собою!»

«Природа надасть все. І якщо завдяки навчанню і баченню опановуємо природу, базуючись на нашій сильній вірі в себе, і звільняємося з-під впливу різних шкіл, і будемо просуватися, розвиватися відповідно до свого єства, то будемо самими собою».

«Вам також рекомендую те, що говорив мій майстер Роден, – працювати усамітнено!»

Барон був дуже милий і змістовний, і як учень Родена був добрим скульптором і цінним митцем. Баронеса Й. дуже зраділа, коли я запросив її до танцю. «Танцюєте казково легко», – сказала вона. У Марґріт боліла голова. Баронеса З. грала романс Рубінштейна. Після цього танцювали. Дивився я, дивився на це товариство, і здавалося мені, ніби... давним-давно я був могутнім паном і знатним аристократом, воскресла сутність якого почувається вдома у кожному такому товаристві, ніби матеріальне життя перестало важити і мої бажання спрямувалися на інше; ніби сьогодні, попри матеріальну незабезпеченість, я отримав натомість великі цінності: очі, якими я можу бачити, і серце, яким можу відчувати. І всі минущі цінності для мене лише гра, а мої страждання і радощі належать тому великому незнайомцю, котрий дозволив, щоб я наблизився до його дороги.

Сьогодні ця споглядальна мистецька душа після того, як товариство розійшлося, полізе в кишеню, дістане звідти позичену марку... і елегантно віддасть покоївці, щоб не випасти з відповідного стилю даного товариства.

Граф Х. надзвичайно попередливо постійно слідкував за тим, щоб я мав завжди свіжий ананас у шампанському.

Так пестить доля мої страждання.

І коли наступного дня я прийшов додому і, оточений знаками питання, розмовляв з другом, він сказав: «У будь-якого жебрака справи йдуть краще, ніж у тебе, бо він таки виклянчить свій щоденний певний шматок хліба, а ти й цього не можеш!»

На це я посміхнувся. І він, здається, через довгий час зрозумів мою усмішку, моє дрібне, минаюче хвилинне життя, у якому нічого не досягаємо, як би ми не бігли.

Бо хто би я був, якщо великий митець?

Один малий подих!

Бо хто би був я, якщо великий геній?

Горстка зотлілого попелу,

Кого вітерець з чотирьох сторін світу

Здув би в інший світ.

І я не знаю,

З якого напрямку –

Куди? Куди? Куди?

Помирає моя душа,

Помре все в ній,

Бо протягом усього життя

Шукала тільки красу.

«Ох-я-бідний-митець!»

Кожен крок: грудка землі.

А стрибок? Глибока яма.

Політ з землі? Уверх?

Замерзлим напруженим крилом.

Прибуття до сонця...

«О, я багатий митець!»

Напад божевілля: кожен вантажний поїзд

Тягне до станції відсталі вагони,

Яких не досягаємо...

Задихаючись, стогне наша дивна душа

Між колесами муки

У вічному крутежі...

Ще, можливо, маю тут кілька днів

Божих,

Що хвилини

Черпають

З глибин.

(Адальберт Ерделі, IMEN: літературні твори, щоденники, думки, уклали Іван Небесник і Михайло Сирохман, переклад з угорської Павла Балли (Ужгород: Видавництво Олександри Гаркуші, 2012), с. 216–218)

Ілюстрація: Адальберт Ерделі, «Натюрморт з годинником».

Зі щоденника Костянтина Самбурського (1867–1934), українського краєзнавця, псаломщика, у 1925 р. – мешканця села Гужівка тепер Прилуцького району Чернігівської області:

Уночі і вранці йшов дощ. У храм не ходив.

Вважаю за потрібне відзначити нове явище, або потворну моду в Ніжині: більшість чи дуже багато жінок високо підстриглися, з вистриженими потилицями і з непокритими головами, а декотрі в такому вигляді з цигарками в зубах ходять містом. Багато підстрижених жінок і дівчат в установах. Мені та й, гадаю, багатьом, бридко бачити стрижених жінок і дівчат, і що цим хочуть показати ніжинські жінки? Дуже вродливі дівчата спотворили свою красу вистриженими потилицями, чи це мода?

Монети, взяті у Припутнях у Пелагеї Шустової, всі римські. Майже всі, або більшість за типом або штампом – ранні монети. Всі монети з різними портретами. Монети дуже добре збереглися. Тільки на одній монеті зворотний бік стертий. Для нумізмата монети – цікавий матеріал. Мені в Шустів сказали, що в хуторі, де знайшли скарб, у брата Шуста є ще монети, знайдені там, де знайдено і ці монети. Днями я гадаю вирушити на хутір.

Три рази дзвонять частішими ударами на сход. Сход про ліс. На сході ухвалили запросити землеміра, який би склав план лісу, зазначивши, скільки й де будівельного лісу, порубу і галявин. Лісова комісія доповіла, що рожнівці й максимівці крадуть ліс. Під час сходу з Ічні прибули нові піонери із прапорами та піснями. Біля виконкому піонери проспівали «Інтернаціонал». Делегат, який прибув разом із піонерами, виголосив чудову промову про значення організації піонерів, закликав віддавати дітей до піонерської організації і т. ін.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Костянтин Самбурський, Щоденники. 1918–1928 рр. Гірка українська історія очима псаломщика з Гужівки, упорядники Віктор Моренець, Віталій Шевченко, переклад з російської Олександр Неживий та ін. (Київ: Гнозіс, 2015), с. 711)

Ілюстрація: західні тренди жіночих стрижок 1920-х рр. Колаж з ресурсу mediakron.bc.edu.

Що таке «троцкизм»? Обиватель на це відповідає звичайним, як на наші часи, розшифруванням: «Троцкий разоблачил обман Центр. Комитета и зиновьевские мошенничества».

Взагалі непочтива особа з обивателя, – він хоч і по куточках, але настирливо чіпає кумирів та авторитетів. Повелись тепер «Ленінські кутки» по установах. І от що вигадує обиватель. Ніби в тому місці, куди й цар пішки ходив, хтось написав: «Да здравствует великий вождь Ленин». Другий дописав: «Дурак! В таком месте такое имя писать». Третій: «Не место красит человека, а человек красит место». Четвертий обчеркнув усе це кругом і надписав «Ленинский уголок»...

(Сергій Єфремов, Щоденники, 1923–1929, упорядники Олексій Путро та ін. (Київ: ЗАТ «Газета “Рада”», 1997), с. 192–193)

Ілюстрація: київські міліціонери в червоному кутку, 1925 р.

Зі щоденника Мирона Кордуби (1876–1947), українського історика, у 1925 р. – викладача Академічної гімназії у Львові та професора Таємного українського університету:

Засідання Управи Спілки «Діла» в справі заанґажування нового начального редактора. Я висказався за д-ра Лисяка, вважаючи д-ра Барана за невідповідного на се становисько. Говикович промовляв за Барана проти Лисяка. Дм. Левицький радив в першу чергу просити д-ра Охримовича, а коли б сей відказався, – Лисяка. Охримович, який саме надійшов, рішучо відмовився та заразом висказався проти Барана, за котрого знов дуже рішучо промовив д-р Бачинський. Голосуванням поручено більшістю голосів дирекції вести в першу чергу переговори з Лисяком, щойно опісля – з Бараном. На тлі сеї ухвали прийшло до перепалки між Куровцем і Бачинським.

З засідання я пішов до «Народної Гостинниці», куди запросили мене члени Союзу українок на комерс в честь своїх гостей – ірландки п-ні Гоймштед і норвежця Ланґе. Товариство зібралося доволі велике (к. 30 осіб), але ситуація була клопітлива. Показалося, що се місіонарі-пацифісти, що приїхали ширити ідеї християнської любові ворогів, миру і непротивлення злу. Говорили доволі плавко по-німецьки. Вітала трохи кепською німецькою промовою п-ні Лисякова, відтак відповідав п. Ланґе, викладаючи свої ідеї, в кінці вихопилася п-ні Баранова з вивченою, мов шкільна лекція, французькою промовою, хоч чужинці зовсім не зраджували, що володіють сею мовою.

Мене посадили коло ірландки, і я мав вдячне поле для проводження паралель між її народом і нашим; але надармо, бо вона осуджувала й ірландську боротьбу, і повстання, ставлячи як генеральний лік на все терпіння і мир. Я сказав їй під кінець розмови, що [вона] попала зі своєю пропагандою посту між голодуючих.

(Мирон Кордуба, Щоденник 1918–1925, упорядники Оля Гнатюк, Мирослав Чех (Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2021), с. 607)

Зі щоденника Сергія Єфремова (1876–1939), українського літературознавця, громадського і політичного діяча, у 1925 р. – віце-президента Всеукраїнської академії наук, мешканця Києва:

Різдво по старому стилю, «справжнє» Різдво, як тепер кажуть. Антирелігійна пропаганда зробила тільки те, що ніхто не святкує по новому стилю, а тільки по старому, хоч офіційно це й будень. Пускаються навіть на хитрощі. По деяких підприємствах заявили робітники, що на Різдво (по новому стилю) хочуть працювати, аби потім вибрати для святкування інші два дні – і вибрали Різдво по старому стилю. Вчора публіка валом валила на базар, купуючи ялинки, і публіка здебільшого пролетарського вигляду. Обіруч чіпляються люде за романтику, яку в них хочуть видерти. Досить до чогось доторкнутись большевикам, щоб воно одразу набрало одіозного характеру в очах саме робочої людности. Поодбирали, напр., церкви у старого духовенства й пооддавали «живцям» – і враз церкви спорожніли, тільки піп та дяк та 3–4 цікавих з публіки, хоч під церквою чимало людей збирається. Одбуваються під церквами цікаві диспути, живці доводять, що вони такі самі, як і старі. «Коли такі самі, то нащо ж вони у наших старих священиків церкви поодбирали та вам оддали?..». «Благодать з церков тепер на небо полетіла, – толкується друга. – От чому як од живців церква до наших одходить, то її пересвячують, щоб благодать вернулася». В Покровськім монастирі одну церкву – за добру плату: оренда церков – вернули назад старим, і цяя церква повнісенька, що й не протовпитися, а зараз же поруч «жива» стоїть порожнісенька. У Вознесенській церкві один з старих попів перейшов до «живців». Коли він іде до церкви, йому кричать з юрби: «Руда собака! Каїн! Піди повісся...». Росте зненависть запекла, шалена. А на чию користь? І кому це потрібно?

(Сергій Єфремов, Щоденники, 1923–1929, упорядники Олексій Путро та ін. (Київ: ЗАТ «Газета “Рада”», 1997), с. 182–183)