![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Меланії Ковтонюк (1926–2003), колишньої «східної робітниці», у 2000 р. – мешканки села Гатне Київської області, яка відвідала місто Рюссельсхайм у Німеччині:
Ранок. Співають пташки. Виглянула у вікно. Всі машини стоять у відкритому дворі, на дорозі. Ніякої огорожі.
Автомат з цигарками і різними дрібницями.
Думаю, що Женя відіспався за всі трудові дні і ночі. Побачу. Прийшов і сказав, що справді так.
Вночі рука боліла дуже, зараз краще.
Готель вишуканий.
9:00 – приїхали Мюллер, Ірина.
Снідали. Не можна придумати, чого там не було. Все на вибір. Офіціанти. Навіть сам директор приносить сік, чай.
Їдемо до міського музею. Виставка «Опель». І тут я знайшла те, про що часто думала. Директор дав розглянути книжку про історію Опеля, про каторжні роботи підлітків. Раптом на фото кладовище, де на плиті викарбувано:
MARIA JASCHTSCHENKO
RUSSIAN
02.04.1924 +24.03.1944
а внизу під фото підписано:
Grab einer 19-jährigen Russin auf
Dem Rüsselsheimer Waldfriedhof
Так, це Манька Тодощина, з якою я ходила в Юрківці до школи, вчилась в одному класі, хоч вона була трохи старша за мене. Всі дуже плакали, навіть Петер – директор музею. Думаю піти на кладовище, поклонитись, відправити панахиду.
Їдемо в оптику, замовити Любі окуляри.
Далі – в гімназію на обід. Там працює Мюллер. Він – людина невтомна, його дуже поважають учні. Навчаються учні 10–20 років. Зустріч із ректором гімназії, пан Якобс.
Прийшли Анета і Корнелія – дуже уважні, милі дівчатка, а також Альфредо – іспанець, також чудовий хлопець.
В музеї нам задавали багато запитань, розпитували, з чого все почалось.
8 липня 1942 року – це вже було останнє вивезення молоді і дітей, забрали нас і на станції закинули у вагони з соломою й повезли аж до Франкфурта. Ми – малі, голодні, – всього не опишеш. Десь у Карпатах вагони відкрили, хто хотів утекти, то половили озброєні фашисти з собаками.
О 4 год. ми побачили смолисту кіптяву, крематорій і почули перші гудки бойової тривоги. Далі – в Рюссельсхайм, за колючу проволоку. Потім взяли відбитки пальців, видали комбінезони зі знаками «OST» і номерами (мій № 920-1044). Дали такі дерев’яшки на ноги і відправили на роботу.
На прохання директора архіву я намалювала комбінезон і ліжко, на якому ми спали. Потім – поїхали в резиденцію на відпочинок.
Зараз Женя розмовляє з Києвом по телефону. Нам сказали, що ввечері буде великий прийом у мерії місцевого керівництва на чолі з бургомістром.
18:00. Ресторан багатющий. Великі довгі столи, за якими багато народу. Мер міста, бургомістр пан Гієлтовський, пан Якобс (Herr Gieltowski; Herr Jakobs) – ректор гімназії, учні і ще якісь урядовці, їх всього шестеро.
Тут вся наша команда: Веріна, Мюллер, обидва перекладачі і багато гостей.
Кореспонденти, фотографи, виступ мера. Тут говорила я. не знаю, чи Женя записав. Потім підійшов повар у білому: запитав чи добре стіл накритий, а також каже, що він міг би мене залишити в себе на роботі, якби я захотіла, ну, і щоб менше років. Потім – фото з адміністрацією на пам’ять.
Чи це добре, чи ні – не знаю. Всі нам співчувають, аплодують, ставлять багато запитань. Мер міста попросив у мене пропуск, що зберігся ще з тих часів. Всі нас проводжали. Далі з Мюллером поїхали в готель.
З великою промовою виступив мер міста і передав мені свої записи.
Кругом всі такі усміхнені, зустрічі невимушені.
