![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Леоніда Коваленка (1922–1983), українського літературознавця, у 1944 р. – військовослужбовця Червоної армії:
Хмари справді свинцеві. Почалося це перед Першотравнем: звечора почав іти густий, лапатий сніг. На ранок надворі знову була зима: ялинки ледве витримували тягар снігу, дріт на стовпах порвався від снігу (хлопці цілу добу ремонтували лінію), скрізь глибокий сніг (см 20). На другий день почав іти дощ і, з короткими перервами, іде й досі. З’їв ввесь сніг. Немає сухого місця – ні надворі, ні в землянці. Знову вночі капає на голову. Добре, що хоч над столом і пічкою не тече. Два сонячні дні – і від зелені нікуди було б дітись (вечорами земля парує, неначе туманом дише).
Одержав декілька листівок від сестри. Вона хворіла. Зараз здорова. Турбується, що немає від мене листів (пише, що й батьки не одержують). Чому? Злюся. Я ж пишу.
В останній листівці написала, що О. В. живе у Києві, тільки на новій квартирі (мати повідомила їй). Ця звістка порадувала і (якесь своєрідне почуття) неначе злякала: а що ж далі? Може, це і є початок кінця? (Ще раз переконуюсь, що боротьба за досягнення мети – найцікавіша і найсолодша). Послав батькам, щоб написали про неї, а в мозку вже майже сформувався перший лист їй.
Але чому не пише Сис, Аркадій, інші? Значить, листи десь губляться (батьки ж пишуть – без сумніву).
Ще одна радість: з 705-го на 42 ОКШР прийшов запит про мене: чи дійсно я тут єсьмо, мовляв, для «гос. награды».
Цікаво. Вже перед трьома святами в мене свята: перед Жовтнем – 6-го наші взяли Київ; перед Н. Роком – перший лист від Ольги з чудовими вістями; перед Травнем – звістка про О. В. і з 705-го.
Тут вже побоюються, що мене заберуть у 705-й. Значить, я не зовсім погана людина. А я радо піду.
Знайшов у сусідів, урівців, поганеньку бібліотечку, і зараз веселіше. Прочитав «Гиперб. инж. Гарина» від нічого робити, слабеньке оповідання Ленча («Соль жирных кислот»), «Сахалин» Чехова. П’ять років тому навряд, щоб я витримав оцю статистику. Це і справді, як уколи шпилькою під ніготь – виноски, пояснення на кожній сторінці. Дуже не схоже на Чехова.
Ну, от. Кінчився зошит. Багатьох просив дістати нового, але поки що безрезультатно. Чекати? Ні, мабуть, не витримаю.
(Леонід Коваленко, «Ми – люди майбутнього, ми – не минулі». Статті, рецензії, щоденники, спогади, поезії, листи, упорядники Ніна Калениченко, Олена Поліщук (Дніпродзержинськ: Видавничий дім «Андрій», 2008), с. 267–268)
