![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Олександри Радченко (1896–1965), української вчительки, у 1943 р. – мешканки Кам’янця-Подільського:
Так люблю надвечірню пору. Діти Еля та Віра сіли на коней без сідел і поскакали в поле. Я сиджу на п’єдесталі хреста і дивлюся в далечінь. Зрідка долинає віддалений гул гармат або важких снарядів, що рвуться. Слід гадати, що на Дністрі бомблять мости, втім, важко сказати. Знову тривожно. Сьогодні мали відправляти людей за кордон і відклали.
Тихо-тихо природа завмерла... Чую, ніби голоси моїх дівчаток. Далеко на обрії дві фігурки. Одна трохи більша за іншу. Я, примруживши очі, вдивляюся. Так, це вони, мої дівчатка. Серце раптом тьохнуло. Милі, кохані.
(“Щоденник учительки Олександри Радченко”, у «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні, упорядкування, вступна стаття, загальна редакція Ярослава Файзуліна (Київ: Фенікс, 2018), с. 95. Переклад з російської)
Ілюстрація: Олександра Радченко (ліворуч) з донькою і чоловіком.
