![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
Зі щоденника Петра Корсуна (1898–?), вояка Армії УНР, у червні 1921 р. – адміністративного підхорунжого, який перебував у таборі для інтернованих осіб у Пйотркові:
Уже і весна минула, а нашої долі щось не чути. І з кожним днем, з кожним тижнем робиться страшніше, коли поглянеш наперед і подумаєш, що будеш робити нарешті? Бо не будемо ми у всякім разі сидіти ще одну зиму, не будуть же поляки нас годувати? Правда, вони, кажуть, винні нам 50000000000 марок за ту всю зброю та майно, котре ми здали, а хіба вони віддадуть? Марка польська з кожним днем пада: наприклад, торік у цей час американський доляр коштував 200–300 марок, місяць тому назад 900, а допіру 1400–1500.
Я абсолютно обірвався, хутко буду таким як на партизанщині. Позавчера пішов працювати на станцію, виладовувати вугля з вагонів, але неначе на зло, не довелось заробити, бо за годину розбив руку і допіру навіть умиватись нема як. І грошей нема і рука побита. Ну буду ж я пам’ятати інтернування!
Що таке? Майже ніколи мені нічого не сниться, а як і сниться, то абсолютно нічогісінько не пам’ятаю. А це цю ніч, цілу ніч верзлось, і так ясно все пам’ятаю. Цікавить найдужче, що снилась мама. Ніби то на нашому яру, на землі Кузьми Петровича в кутку на горі чомусь насаджені квітки, між иншим розцвілись вуздики і це якісь дрібненькі, здається синенькі, а жоржина вже мала великі пуп’янки, виднілись темно-красні пелюстки і посеред цих квіток чомусь стояла мама. Я з нею не балакав, як опинився там не знаю, обличчя теж не пам’ятаю, знаю тілько, що ці квітки були до продажу призначені. Позаяк ця грядка була на спускові гори, бо я стояв нижче неї, а мама значить вище і я дивився туди догори. Що за сон такий, що то значить?
Зараз складають реєстри на одіж, кажуть, що одержимо, але я не вірю, як взагалі ні в що допіру. Навіть заробити нема де, щоб самому купити собі одіж. Та ще видали наказа, що хто працює, то мусить певний відсоток давати на інвалідів то що. І то ж гадають, що коли б заробив, то дав би! Плювати мені на інвалідів, котрих сказати правду нема тут, котрі б не були здібні працювати, а лише ледарі. А ж дають допомоги хорим, котрі бувають здоровші від мене, та я не потребую їх відсотків. Це вже зовсім по большовицькому. Хутко мабуть уряд усіх найме працювати та харчувати його, невважаючи на те, що вже півроку забирає собі всі наші гроші.
Ілюстрація: інтерновані вояки Армії УНР в одному з польських таборів, початок 1920-х рр. Фото з архіву благодійного фонду «Героїка».
