![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Вікторії Колосової (Водолажської) (1923–2010), української літературознавиці, у 1945 р. – мешканки Києва, студентки Київського університету:
Я втомилася, прала весь день і не відчуваю ніг. Втома надає тверезості моєму настрою, і я хочу записати дещо про «путнє», напр. про іспити, поїздку і т. д. Іспити склала всі 20/VII. І цього разу фортуна мені сприяла, так що наразі в матрикулі самі п'ятірки, навіть з медичних предметів, що, звісно, велика помилка викладачів, а можливо просто «добре серце». Решту предметів склала «чесно», майже всіма відповідями сама була задоволена, що найголовніше. Звичайно, знати можна було б краще, але відповіді мої не могли розкрити межу моїх знань, а у педагогів деяких лунали навіть кращі думки, ніж воно насправді є. 21 мали їхати в радгосп. Але я залишилася, завдяки Людочці, в місті – через фестиваль, у якому мала нібито брати участь. У ньому я не беру участі, так як маю здоровий глузд: відпускають лише найкращих читців міста Києва, ну а я? Я цілковито розівчилася декламувати. Офіційно все погоджено, але я маю весь час неприємне відчуття, яке минуло з рішенням неодмінно поїхати 1 числа на підсобне господарство. Хоча досвід минулорічних робіт мене мав навчити багато чому, але все ж мені неприємно усвідомлювати себе «відгульником» від роботи. До того ж якщо я поїду 1, то попрацюю не більше, ніж 15 днів, бо до 15 серп. вони повернуться. Шкода, що і 22 рік народження мій не буде відзначено, а цього разу він міг минути найбільш весело і приємно, тому що є кому його прикрасити. І ще одна обставина утримує мене в К[иєві]: у мене якась гидота знову з’явилася на вусі, те, що було в радгоспі на ногах, інфекція, яка вдома в чистоті мине швидко, а у бруді може дати ще більшу гидоту. Лікар каже, що це масові явища воєнного часу, від чого – самі не знають. Це все мене мучить і отруює «діжку меду краплею дьогтю». А «діжкою меду» я володію сповна, так як жалітися на погану роботу серденька поки що не доводиться. Воно заговорило – та ще й як! Тепер мені не віриться, що був час, коли я боялася, що «все закінчено». Невже я могла спокійно розмірковувати про кінець? Тепер для мене це неймовірно. У мене є все – і сімнадцятирічне сп’яніння від одного погляду, і чистота перших зустрічей, і більш глибоке, близьке відчуття коханої людини. [...]
[...] Я не можу довго бути на людях і ніколи не вмію бути верховодою, «душею» товариства. Я почуваю себе добре лише серед небагатьох, але не всіх. Якщо мені нудно, я не можу розігрувати веселого, ну а якщо навпаки – я веселюся, хоч іншим, можливо, не до цього. Але суть не в цьому. Я розумію, в чому вона: потрібно володіти чимось, що би пов’язувало тебе найтіснішими нитями з іншими людьми і разом з тим ставило тебе вище за них, підпорядкувало їх тобі. Люди, які цим «чимось» володіють, завжди висунуться на організ. посади і будуть тими, про яких говорять: «Він прекрасний громактивіст, організатор». Я ж абсолютно «чимось» не володію, і це великий мій недолік. Тому, скільки би мене не висували на громад[ські] посади, я не буду справжнім керівником; хорошим, чесним, старанним, виконавчим – так, ну а справжнім, діяльним, таким, що наказує, – ні. Я це прекрасно усвідомлюю, навіть намагаюся сховати, щоб інші не бачили. Це, видно, «інтелігентський» спадок мого тата, який страждає цим повною мірою. От мама би була іншою, якби їй довелося зіштовхнутися в житті, точніше, інакше побудувати своє життя. Хоча навіть у тому, що вона саме так побудувала його, і позначається теж невміння, теж відсутність цього «чогось».
Ну, пора спати. Хоч єдиний вечір висплюся, бо якщо у мене Юра – я лягаю не раніше першої, а якщо його нема – я йду на симфонічний і теж лягаю пізно.
