![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Міхала Дубянецького (1927–1990), білоруського перекладача і публіциста, у 1988 р. – мешканця Мінська:
Закінчив роботу над оскарженням штрафів, накладених на Сяргєя Вітушку і Віктора Івашкевича за мітинг у Куропатах. Вийшло цілих п’ять сторінок машинопису. Однак не сподіваюся, що прокурор міста заявить протест проти міськвиконкому і двох райвиконкомів.
Не довіряючи пошті, я сам відніс документ у прокуратуру, тим паче що вона поряд з моїм будинком, на Інтернаціональній, 24. Звернув увагу, що до цієї установи прибудували ще багатоповерхову червону споруду з величезним гербом СРСР (!) на фасаді. Піднявши над собою парасолю, я подивився, чи є ця «цяцька» на основному будинку. Є. І теж СРСР, тільки рази в чотири менша, ніж на прибудові.
У вестибюлі сидить принципова жінка з пов’язкою, а не міліціонер у формі. Вона, дізнавшись, у якій справі я завітав, скерувала мене у кабінет номер 10. Це виявилася приймальня. Звідси відправили мене у 8-й кабінет – до канцелярії. Звідти скерували у 13 кімнату. Тут теж було цікаво. Чотири столи. Троє прокурорів. Перед одним сидить емоційна відвідувачка. Другий, молодший за інших, неквапливо крутить телефон. Третій – вільний. Він мене «прийняв».
Я подав йому свій документ і через пів хвилини зрозумів, що він не вміє читати! Диво, та й годі! Прокурор не вміє читати!.. Скажи де-небудь поза Білоруссю про таке – не повірять. А у нас – це норма! Він на перші ж слова грифу дивився так довго і так трагічно, що мені аж незручно було асистувати йому. Читав і зліва направо, і справа наліво. Вдивлявся то в одне слово, то в інше, а то поволі, невміло ковзав очима то по якомусь рядку, то по цілому абзаці, і вже не горизонтально, а вертикально – згори вниз, або навпаки, знизу догори.
Мені подумалося, що якби перед ним був не такий солідний з вигляду документ, то він, мабуть, і не мучився би, а зробив дещо інше. А йому ж хотілося, либонь, розібратися і поговорити зі мною «предметно». Кілька слів він зрозумів і хотів з їх допомогою дійти до суті. Почав мене розпитувати, нібито уточнюючи «прочитане». Я сказав, що там це добре описано. Тоді він здався:
– Це ж білоруською?
– Білоруською, – кажу я.
– А я слабувато читаю білоруською, – сказав він, значно переоцінюючи свій дар поліглотства. Він же взагалі не вміє читати цією мовою.
– А це наша робоча мова, – відповідаю йому.
– А у нас робоча мова російська, так нам усі пишуть, – зізнався він.
Ось у цьому, мабуть, і вся трагедія наша. А якби йому всі писали білоруською? Напевно, і цей прокурор знав би білоруську. Напевно, і на їхніх будинках були би герби БРСР, а не СРСР...
(Міхал Дубянецкі, “«Трэба рызыкаваць...»: Дзённікавыя запісы 1985–1988 гадоў”, Дзеяслоў 5 (2010), с. 199. Переклад з білоруської)
(Міхал Дубянецкі, “«Трэба рызыкаваць...»: Дзённікавыя запісы 1985–1988 гадоў”, Дзеяслоў 5 (2010), с. 199. Переклад з білоруської)
