![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Ірини Жиленко (1941–2013), української поетеси, дитячої письменниці і журналістки, у 1963 р. – студентки філологічного факультету Київського університету:
Ми – на Буковині, в гостях у славетної Люби Молдаван. Будемо робити з Ігорем Грабовським фільм про її ланку.
Я закохалась у Чернівці, просто казкове місто. Погостювали в Ігоревих батьків, які живуть у дуже симпатичному будиночку з квітниками і кроликами. Живи і раюй!
Секретар обкому завіз у село. Дорогою ми не могли намилуватися чарівними буковинськими краєвидами, а секретар мало не матюкався на тих, хто зберігає церковки, як пам’ятники:
– Я категорично проти цього. Правильно сказав Хрущов: «У нас де якийсь князь плюнув – там і пам’ятник біжать ставити». Я вважаю, що доки перед колгоспником стремить хрест – доти він і хреститиметься.
Бідний придурок. І ніби ж добра людина, справний господар, дбає про людей. Ми як напалися на нього за ті церкви, так за чверть години розпропагували його і перевиховали. Сказав: «Хай стоять...».
Стільки було цікавого в цей прекрасний літній день, що можна описувати до ранку. Але не маю ні сили, ні часу.
Господиня напувала нас молоком із мамалиґою, і ми поснули у кімнаті, обтягненій їхніми чарівними, чистої вовни, килимами.
(Ірина Жиленко, Homo feriens: спогади (Київ: Смолоскип, 2011), с. 363)
