![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Сальвадора Далі (1904–1989), іспанського художника та скульптора:
Тиждень тому я збагнув, що в усіх сферах свого життя, зокрема і в кіно, я запізнився приблизно на дванадцять років. Власне, ось уже одинадцять років, як я виношую намір зняти повністю, тотально, стовідсотково далійський фільм. За моїми розрахунками, цілком імовірно, стрічку таки буде знято наступного року.
Я втілюю повну протилежність персонажа байки Лафонтена «Вовк і вівчар». Хоча протягом життя, починаючи ще з юних років, я здійснив стільки неймовірних звитяг, тепер, коли оголошую – приміром, свою літургійну кориду, де мужні священники виконають танок перед биком, якого після бою гелікоптер забере на небо, – вірять усі, крім мене, і все ж цей задум фільму (і це найдивніше) зрештою і неминуче буде здійснений.
Прибувши до Парижа у віці двадцяти п’яти років, я разом із Луїсом Бунюелем зняв два фільми, які вже стали історією: «Андалузького пса» та «Золоту добу». Після цього Бунюель працював сам і поставив інші стрічки, зробивши мені тим самим неоціненну послугу, адже всім стало зрозуміло, кому в «Андалузькому псі» та «Золотій добі» належав геніальний бік творіння, а кому – посередній.
Якщо я таки зніму свій фільм, то хочу бути впевненим, що він початку і до кінця він являтиме безперервну низку чудес, адже навіщо завдавати собі клопоту ходити на вистави, де немає сенсацій. Що більшою буде моя публіка, то більше статків принесе стрічка авторові, слушно прозваному Avida Dollars. Та щоби фільм здавався глядачам дивовижним, першою необхідною передумовою є віра в показані ним дива. І єдиний спосіб – це нарешті і передусім покінчити із сучасним відразливим ритмом кінематографа, нудною умовною риторикою руху камери. Як хоч на мить повірити в реальність мелодрами, коли камера слідує за вбивцею усюди, підглядає навіть у ванній, де він змиває з рук кров? Саме тому Сальвадор Далі, перш ніж братись до зйомок, дбайливо знерухомить камеру, приб’є її до землі цвяхами, подібними до тих, які тримали Христа на хресті. І нехай дія часом виходить за рамки кадру! Публіка стривожено, виснажено, затамувавши подих, соваючи ногами, наближаючись до екстазу, нудьгуючи, чекатиме, коли дія повернеться до поля зору. Хіба що прекрасні картини, не пов’язані з дією, відволічуть увагу, промайнувши перед непорушним, прикутим і гіперстатичним оком далійської камери, рабині моєї неймовірної уяви. [...]
(Сальвадор Далі, Щоденник одного генія, переклав із французької Іван Рябчій (Київ: Лабораторія, 2025), с. 99–100)
