![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Юрія Тищенка (1880–1953), українського публіциста, письменника і видавця, у 1921 р. – мешканця Відня:
З України надходять все свіжіші та свіжіші вісти про тамошнє життя. Коли зі всього того, що доводиться чути від самовидців і інтервентів, вибрати десяту частину й повірити, то дійсно повіє таким жахом, що й не знаєш, що робити. Тутешні большевики й «большевитствуючі» запевняють, що там (в Росії і на Україні) життя вже війшло в норми і нема тих страхіть, які викликались революційним часом. Отже нема, кажуть, ні того терору, від якого червоніли в кровавих потоках вулиці міст, містечок і сел, ні того знущання, від якого люди з найміцнішими нервами доходили до божевілля. Ті ж, що приходять з України, оповідають, що терор не зменшився, а збільшився, що московські большевики, окупувавши Україну, ведуть там таку русифікацію, якої ще від часу істнування української землі ніхто не бачив. Під видом контрреволюції московські аґенти на Україні нищать все, що так чи инакше носить український характер. За ці два роки свого панування вони винищили стільки продуктивної людності на Україні, що становиться жахно. Раз по раз розстрілювали й розстрілюють людей, які абсолютно не причетні до політичної роботи, по своєму характеру зовсім аполітичні.
Як приклад (один з багатьох тисяч) може служити розстріл Марка Шапрана. Людину сю я знаю з дитячих літ. Я був в Київі завідуючим книг[арнею] «Літ.-наук. вістн[ика]» і редактором «Села» в 1908–13 році. Марко Шапран прийшов з села до міста шукати собі чорної роботи. Малограмотна звичайна селянська дитина 14–15 літ випадково попала до мене. Я взяв його спочатку за розсильного. Перебуваючи довгий час то в сій должності, то на посаді дворника у Грушевського М. С., то знову в книгарні підручним по продажу книжок, ся людина затрачувала неймовірну силу енерґії на самоосвіту і на знайомство та вивчення того діла, за яке вона взялася. В 1917 році після трьохлітньої розлуки в Київі я зустрів Марка Івановича цілком укінченим книгарем і запросив його на службу до видавн[ицтва] «Дзвін», де він був завідуючим складом, а в 1919 році з моїм від’їздом до Відня став завідуючим книгарнею «Дзвону», яку ми відкрили на В[еликій] Володимирській вулиці. Там і злапали його московські опричники і розстріляли в порядку червоного терору. Коли почув я се, то не міг пойняти віри, щоб сю людину, яка за все своє життя не зробила нікому найменшого зла, яка не належала ні до партій, ні до політичних груп ніколи, могли розстріляти навіть найбільш подлі, найбільш завзяті душогуби, але живий свідок переконав мене в тому. Його розстріляли тільки за те, що він був робітником-українцем. А скільки таких нещасних розстрілюють щодня, щогодини? І ці палачі, ці розбійники сміють говорити про соціялізм, про комунізм, про те, що вони йдуть з цілю визволити робітника від капіталістів-буржуїв!.. Капіталісти й тепер сидять, як і сиділи, спокійно користуючись з праці иньших, а робітників, працюючих розстрілюють по наказу агентів самодержавних комісарів. На Україні ж нищення робітників і селян особливо являється для них бажаним. Являючись по суті імперіалістами, шовіністично настроєними єдинонеделімцями, крім того предтечами нового царату, вони як найкращі аґенти переводять справу відбудови «єдиної неділимої тюрми народів». Але відпорна сила в народів, що визволились в 1917 році з ярма царського, остільки вже велика, що визволяться вони і з ярма комісарського. Безперечно, що політика комісарів російських веде до царизму. Чи буде він в Росії, чи ні – се питання, але, що в народів, які відділились від «злої мачухи», замість царизму скоро настане радянська система правління (на демократичних основах) – се факт. Про се свідчить все життя народів, яких колись держав царат, а тепер держать русько-жидівські комісари.
