![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Галіни Реґульської (1899–1994), польської автомобілістки, громадської діячки, у 1939 р. – мешканки Варшави:
Сьогодні п’ята воєнна неділя. Так якось дивно складається, що саме в неділю з нами ставалося все найгірше. Сьогодні нам не загрожує ні обстріл, ні бомбардування, ні загроза втрати життя. Сьогодні чекає на нас важкий досвід: вхід тих, хто був причиною всіх наших нещасть.
Від моменту, коли довідались про капітуляцію, ми не можемо повернутися до рівноваги. Маю відчуття, наче впала в якусь глибоку, чорну безодню, з якої не можу вибратись і до якої не доходить жоден промінь світла.
У нервовому напруженні очікуємо сьогоднішнього дня. Що він нам принесе? Чи буде в місті спокій? Чи всі витримають і не пролунає жоден постріл у бік німців?
День прохолодний, осінній. Холодне сонце нас не гріє. Німці з’являються в місті маленькими групками. Тут і там видно по кілька на велосипедах чи мотоциклах, врешті проїжджає і вервечка з кільканадцяти автомобілів, але власне входу війська ще від ранку не було.
Німці обіймають місто з помітним переляком і обережністю. Намагаються передусім налаштувати населення приязно до себе. Від учора роздають гарячу зупу. До кількох точок міста заїжджають моторизовані казани. Найближчі до нас стоять на алеї Шуха, тому йду подивитись, як це відбувається. Вже здалеку пахне апетитною гарячою зупою. Німці вигуками «Зупа! Зупа!» стараються привабити до себе людей. З посудом у руках, але з понуро опущеними головами вишикувався в чергу ланцюжок голодних. Це, напевно, бездомні біженці. Поряд стоїть й інша група. Це ті, що не хочуть їсти «німецької зупи». Вони прийшли тільки подивитися і не шкодують гострих епітетів для тих, хто бере зупу.
Біля криниць, де люди зазвичай стають у черги по воду, сьогодні стали солдати Вермахту і «пильнують порядку». Пробують нав’язати контакт з людьми і говорять до них ламаною польською. Навіть стараються створити добрий настрій. Намагаються жартувати, реготливо підсміюються і роблять нетактовні зауваження. Але варшав'янам не до сміху. На зачіпки, жарти і сміхи вони відповідають понурою мовчанкою.
У пообідніх годинах я в місті. Весь час шукаю Яніцьких. Аж раптом почула звуки військового маршу і ритмічний солдатський спів. Усвідомила, що це німці входять до Варшави! Ноги мені підкосилися. Я почувалася паралізованою. Ледь змогла ступити вбік і опертися об стіну будинку. Вже надходили! Йшли щільною колоною і співаючи, оголошували нам про свою перемогу. Піхота, танки, моторизована артилерія! Над містом кружляли літаки.
У моїх грудях завмер зойк. Це ж їдуть саме ті танки, які ми намагалися не пустити до Варшави. Це ж та сама артилерія, яка щодня по нас стріляла, а над нами ті самі літаки, які кидали на нас бомби! О іроніє долі! Тепер мусимо безпорадно стояти і дивитись, як входять до нашої Варшави.
На людній хвилину тому вулиці раптом зробилося порожньо. Всі негайно сховалися до брам будинків. Хто не зміг, притулився до мурів і відвернувся від проїжджої частини. Ніхто не хотів дивитися на них. На вимерлих вулицях Варшави розлягався тільки стукіт німецьких черевиків.
