Зі щоденника Анатолія Гарматюка (1936–2006), українського письменника, у листопаді 1958 р. – випускника Київського політехнічного інституту, інженера кам’яного кар’єру в Тернопільській області:
Ці листи моїх однокашників настроїли мене на гірничий лад, викликали гордість за те, що я гірник, справжній гірник. Невдача з роботою в редакції видалась мені дуже маленькою в порівнянні з цим. І взагалі зараз мені здається, що це не невдача, а, навпаки, що це навіть дуже добре, що я не став зразу пустописом, а по-справжньому занурююсь в життя. Краще йти з життя в літературу, а не навпаки.
І ще одна цікава річ. В праці інженером я відчуваю під своєю поезією твердий ґрунт творця матеріальних благ для народу. Я відчуваю моральне право закликати інших до чогось, навіть навчати інших. А коли я відчув себе працівником редакції, цей ґрунт, це право якось захитались, зникли. Хоч я, звичайно, розумію, що робота в редакції також почесна і потрібна, що народові потрібні як матеріальні, так і духовні багатства. Але відчуття чомусь таке. [...]
Да, одержав листа-відповідь від Ростислава [Пилипчука] з Чернівець. Він дуже здивований моїми віршами, вирізки яких я йому посилав. Він не може повірити, що я їх автор. Сам він зараз влаштувався викладачем української літератури в школі в Чернівцях. Радить не йти в редакцію, бо тоді з мене не вийде поета.
(Миті життя гумориста і сатирика Анатолія Гарматюка. Спогади (Вінниця: О. Власюк, 2008), с. 70–71)
