![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Ольги Кобилянської (1863–1942), української письменниці, у 1884 р. – мешканки Кимполунга, тепер Румунія:
Який чудовий день був сьогодні. Зося була в нас – вона цього тижня від’їжджає до Львова, вчитися до матури. Післязавтра я також повинна поїхати до бабуні в Чернівці і т. д. Боюся сказати «напевно» – а то не поїду. Сьогодні був гарний день, ми разюче багато сміялися, балакали, розважалися – Зося, Ґенця і я. Ми ходили то по садибі, то знову були в кімнаті. А в садибі, якраз під лісом, дуже гарно. І коли я побачила, що люба мати, якій, слава Богу, краще, виходить в садибу, то в цій хвилині відчула виразно, що я все ж таки щаслива, бо я маю матір – і яку матір! І доброго батька маю... Хто знає, коли побачимося з Зосею. Попри все, я її люблю, все їй простила, вона одна мене розуміє. Вона йде в світ, щоб учитися, а я залишаюся тією самою, але я щаслива, поки я в батьків. Можу сьогодні сказати: давно не було в мене такого спокійного дня як сьогодні.
Ввечері робили ми з Зосею великі дурниці, сміялись, що аж сльози спливали по обличчі, і коли нарешті ми бажали одна одній доброї ночі, скакали зі сміхом по подвір’ї, і вкінці барабанили по шибках «на добраніч».
(Ольга Кобилянська, Зібрання творів, Т. 9, Щоденники. Публіцистика. Критика. Спогади. Автобіографії, упорядник Володимир Антофійчук, переклад з німецької Ельпідефора Панчука (Чернівці: Букрек, 2022), с. 41)
