Зі щоденника Уладзіміра Караткевича (1930–1984), білоруського письменника і поета, який у листопаді 1985 р. перебував у Гомельській області:
Вчора погано працювалося. Сам не знаю чому. Дощ перешкодив полюванню, а я, дурень, замість роботи сидів і читав, затиснувшись у кут дивану. Читав «Нотатки дрібнотравчатого» Дріянського і відчував тиху зворушеність від мови, від побуту, від жаргону, який у білоруських мисливців, звісно, багато в чому інший, але теж не дуже змінився за століття.
Почав есе. Вирішив назвати «5966-й рік». Написав трохи і відчув: не можу більше. Пішов у місто, купив пару книжок, повернувся, до пізньої ночі читав Селінджера.
Сьогодні дядько розбудив зранку. Легко, але тепло одягнулися, ноги в онучі, в чоботи, рушниці на плечі. Пішли. Дядько з Сяргєєм ішли осторонь, і Альма з ними. Оранка в саді, забуті яблука на деревах, сіро, висять над Переровом жовті дубки, міцніє Дніпро.
Переліски такі чисті, рожево-руді від беріз, зелені від ялин. Пливе, виривається з-за насаджень дим поїзда. І їхав би кудись, і навіки залишився тут. Тягнеться, вибухає, лягає на дерева дим.
Шукали в островах, на оранці, на озимині. Бачив кілька лежанок. Здоровенні звірюки. Вилежали чорт знає скільки землі. На оранці сліди зайців, лисиця пройшла, кабан, трохи далі в ліс сліди гоструватих лосячих копит.
Один із зайців ліг метрах у десяти від дороги зі Щибрина берегом на переїзд. Сполохав його, напевно, мотоцикліст, якого ми бачили здалеку. Він скочив і побіг під схил – по слідах було видно – у сосновий лісок. Пішли туди. Мимохідь зайшли краєм у лісок і набрали Сяргєю в сітку холодних зеленок. Гострий осінній холодний запах. У сосняку трави вибиті осінню, і без них особливо вирізняються сизі подушки лишайника і рожевий підпушок біля коріння якихось сухих стеблинок, невідомо навіть яких.
На наше нещастя, там двоє хлопців рубали ялинове гілля для саду. Колишні дядькові учні, і мене пам’ятають з виступу. Сказали, що зайця того вони стуком сокир злякали, і він пішов через дорогу на Старе Село. Тьху!
Знову пішли по слідах, і сліди ті загубилися в озимині. Нічого не вполювали. І дякувати богу, що не вполювали. З кожним роком це важче. Але такого щастя, як від цієї ходьби – ніколи не було.
Особливо як на хвилину пробилося сонце, і на озимині окремі росинки заблищали помаранчево-блакитним, наче кололи очі.
Йшли назад. Знайшли біля стовпа зовсім свіжу густерку. Напевно, ворона занесла, та й кинула, перелякана. Ясно, глушать. Кожного дня лунають вибухи. Все начальнички. Бідніє, німіє річка.
Прийшов додому. По обіді закінчив есе, відніс і відправив його з поштамту. На вечерю прийшов Сяргєй Мікітович Гансовський. Говорили про полювання, про те, як тиждень перед сезоном полювання жили в лугах, як ловили браконьєрів і яка була історія з Русецьким, стриєчним братом нашого і повною його протилежністю, і Тарасевичем з ЦК.
Тепер от він пішов. Галя і мама цілий день вовтузилися на кухні: фарш для пиріжків з грибами, заливна севрюга, крілик з буряками по-білоруськи, смажений по-рогачовському гусак і т. д. Навіть я крутив хрін. Ось вони закінчили. Галя ще домиває підлогу. А я дописую оце. Ніч. Пів на одинадцяту. Буду вкладатися, завтра постараюся до обіду попрацювати.
(Уладзімір Караткевіч, “...Трэба церабіць сваю сцежку. Дзённік 1965–66 гадоў”, Дзеяслоў 5 (2015), с. 217–218. Переклад з білоруської)
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
