assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Степана Венгриновича (1897–1954), українського письменника, греко-католицького священника, у квітні 1920 р. – підхорунжого Української Галицької армії, який перебував у Бірзулі (Подільську) тепер Одеської області:

Сиджу на зложених на купу шинах, дивлюсь на цілий ряд транспортів і на свій потяг між ними, сонце світить мені на папір – аж очи разить... чую в ваґоні співають: Христос воскресе. От і Великодня діждався. У ваґонах приходиться його святкувати.

На снідання чорна кава й хліб чорний... а що на обід?

Що лиш вернув зі Служби Божої. Правив її наш галицький монах у маґазині з мукою. Міхи згорнули під одну стіну, а при другій улаштували престіл. Образ Христа прибрали смерічками а на стіні з гагузочок уложили букви: Христос воскрес.

Не знаю, чи маґазин цей, чи що поділало так на мене, що цеї Служби й цього Великодня ніколи мабуть не забуду...

Перший раз я почув евангеліє в українській мові.

«На початку було Слово...» читав священник високим, звінким голосом... Запанувала тиша, лише слова евангелія дрожали в повітрю і в душі нашого стрільця.

Прийшла проповідь... Великдень у маґазині, далеко від своїх – від рідні, від своєї сільської церковці, з большевиками... Сльози плили всім з очей. А потім заклик: на бік плач – не час на сльози! тільки вперед!.. і надія, що може незадовго перейдемо Збруч і обіймемо своїх рідних, заглянула в душу.

Я сидів на міху з мукою й також утер сльозу, що на силу викотилась...

– Воскрес Христос – воскресне й 40 міліоновий Народ Український! – закінчив монах свою проповідь.

(Степан Венгринович, “Весна 1920 р. на Україні”, Літопис Червоної Калини 5 (1932), с. 6)


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Степана Венгриновича (1897–1954), українського письменника, греко-католицького священника, у листопаді 1919 р. – підхорунжого Української Галицької армії, який перебував у селі Стрільчинці тепер Вінницького району Вінницької області:

Сніг з дощем січе... Під ногами болото... Найрадше сиди в хаті, а сидіти скучно. Моя кватира над самим Бугом. Станеш на порозі, бачиш широку ріку, наче Сян у Перемишлі, рибаки їздять маленькими човнами, пором гойдається на линві. Перевізник скрився у будинку.

Так тягне злетіти в долину – на ріку...

Сказав я свому товаришеві – хорунжому, щоб зголосив мому командантові-четареві, що я не прийду скоро, бо щось нездоров, а сам узяв палицю, збіг у долину над Буг.

Пливе в долині, по обох берегах скали – наче в мене на полонинах. Я скакав з каміння на камінь... здавалось мені, що я в себе, у своїх горах... десь під полонинами... в «Білому потоці».

Оглядав каменеломи, перші, які побачив тут на Україні.

Надїхало трьох їздців на конях, почали кликати пором на цей бік. Я пізнав підстаршин з другої батерії, моїх добрих знайомих. Підійшов до них. Вони вибрались на другу сторону Буга по пашу для коней.

– Таж тут Денікін на тамтому боці. Розброїть вас, забере коні, – жартував я.

Пором поволи відїхав. Но, бувайте здорові, хто зна, чи ще побачимось, і від’їхали... ще довго махали руками з порому – пращались наче на віки...

Я пішов дальше понад воду.

Вчора чути було сильну канонаду десь на залізничому торі в стороні Жмеринки.

Це Денікін Петлюрівців бє...

Серце стискає якийсь жаль... вониж мої браття...

Галичани мають «завішення оружа» з Денікіном, ведуться в Немирові переговори... Ми сидимо собі спокійно за Бугом – Денікін по другому боці... він до нас не переходить, ми до нього ні... спочиваємо – з Петлюрою Денікін не хоче переговорювати, зове його «большевиком другого сорта».

Ми не бємось, зате всі сили післав Денікін на Петлюру... й ось тепер гремлять гармати...

Жаль слухати цього громоту.

Тамжеж наші Січові Стрільці, там також Галичани, Чмола, Маренін, Харамбура... це їх так бють денікінські стрільна...

Щось шепче до уха: Ви зрадники. Ви зрадили – продали своїх братів. Ви замирились – зложили зброю, щоб лекше було Денікінові розбити тамтих.

Чиж варто було тільки часу боротись, щоб тепер цю грижу, чи неспокій совісти відчувати... щоб з пятном зради на чолі вертати до рідного порога...

Гармати гремлять... рвуться кулі над головами братів... а ми сидимо.

Як терплять тамті на цю одну згадку, що ми кинули їх тепер у найтяжчій хвилі.

А чи був який інший вихід із цього положення?

Чи мусіли ми злучитись з Денікіном? Чи мусіли Петлюру покинути? Не знаю. Не мені це знати... Мені лиш одно вільно: відчувати дивну – неясну грижу совісти... щось наче встид – ганьбу.

Гармати гремлять...

(Степан Венгринович, “Уривки з мого щоденника (Із записок підхор. У. Г. А. Ст. Венгриновича)”, Літопис Червоної Калини 10 (1931), с. 2–3)

Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

May 2025

S M T W T F S
     1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 222324
25262728293031

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated May. 23rd, 2025 06:53 am
Powered by Dreamwidth Studios
OSZAR »