![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Василя Ґабора (1959), українського письменника і літературознавця, який у червні 2000 р. перебував у США:
А чорний крук переселився поближче до нашого помешкання. Сьогодні вранці сидів на краю ліхтаря, немов на краю шибениці, і голосно каркав.
– Доброго ранку, круче, – привітався я до нього вголос. – Ти вже зранку накаркуєш комусь біду, та мені шкода тебе, бо це невесела справа – сповіщати всім тільки погані новини.
– Чого смієшся з мене? – запитав мене Джим.
– Я сміюся з себе, – відповідаю йому, бо й справді бачу в Джимові себе, але в іншому вимірі і світі.
А в нас, виявляється, дуже багато спільного. І навіть очі одного й того ж кольору. І вдачі він такої ж, як я: закипає швидко і легко заспокоюється.
Нещодавно в нього була 20-та річниця одруження. Я захоплено сказав йому, щоб він у неділю неодмінно запросив дружину в найкращий в Айові ресторан. Він пообіцяв. Згодом, коли я поцікавився, у якому ресторані вони відсвяткували річницю подружнього життя, Джим сильно знітився і почав виправдовуватися, що через складний графік роботи в нього нічого не вийшло. Я ніби себе збоку побачив.
(Василь Ґабор, Мовчи, мовчи: тонкий слід (Принагідні записи 1977–2015 років) (Львів: ЛА «Піраміда», 2020), с. 248)
