assassins_cloak | Entries tagged with 1970

Зі щоденника Івана Боднарчука (1914–1990), українсько-канадського письменника, громадського та освітнього діяча, у березні 1970 р. – шкільного референта Комітету українців Канади, який перебував з інспекційною поїздкою у провінції Альберта:

Сидимо в автобусі. Небагато нас. Ми розсілися в різних місцях. Вечірній сумерк окутав нас чернечею мовчанкою. Брак простору думкам. Вони метушаться в душі, згущують почування. Автобус трясе по грудуватій дорозі. Висмикує світла з вулиць і кидає ними в темні заулки. Як автобус стояв, то якась пара на задніх сидженнях перешіптувалась невловною мовою, тепер мовчанка. А потім хтось обізвався в однім куті, відізвався в другому, і цілий автобус заговорив українською мовою. На біду і я включився в розмову. Видно, вони всі собі знайомі, хоч всідали на різних зупинках. Я один їм не знайомий і мусів оповісти, хто я, звідки, куди й пощо.

– Вас там у Торонті напхалось різних маґістрів, професорів, докторів. Не маєте що робити, дретеся з собою й партії заводите... – голос з одного кута.

– Тридцять нових партій створили, – відзивається хтось у другому кінці.

– Прислали б ви хоч одну яку бідненьку партію до нас, щоб не гризлись там, – встряває свіжий голос, – ми б дали їй тут роботу.

– У нас брак людей до праці. Брак нам священиків, учителів. Вже не кажу про дентистів, лікарів, але от такого «дроґіста» – і того не можна знайти.

– Наші батьки колись тут не шукали міста, бралися корчувати ліси й самі місто закладали...

Беруть мене у свій млинок.

– Тепер тут нас більшість, наше право. Та що з того, як ми не можемо його використати. А спитаєте чому? А тому, що не стає нам сил. Брак людей.

– Люди ще, рахувати, є, але брак їм палива – вогню. Вони вже погаслими свічками ходять.

– Ми чекали на вас, – нову еміґрацію, думали, що ви підсилите нас. А ви відокремились. Всі залишилися там, на сході.

– Ви сходу не здобудете, а ми заходу не втримаємо.

– А як це так, кажу, – заїдеш денебудь, відкриєш телефонну книжку, самі українські прізвища. Батьки українці, суперінтендент українець, принципал українець, учителі українці, повна школа українських дітей, а української мови нема. Українську мову чуєте на вулицях, в ресторанах, в готелях, тільки не в школах?

– Лишайтеся в нас, поживете з нами рік-два, то побачите. Певно, що як будете працювати, стукати, то двері вам відкриються. Але оце ж ми й говоримо, що брак у нас людей до праці – брак інтеліґенції, щоб розмовляла по-українському...

(Іван Боднарчук, До рідних причалів. Репортажі з обстеження шкіл у Канаді (Торонто; Вінніпеґ: Комісія шкільництва при Онтарійській Раді КУК, 1979), с. 50–51)

Зі щоденника Ірини Жиленко (1941–2013), української поетеси, дитячої письменниці і журналістки, у 1970 р. – мешканки Києва:

Вчора поховали Аллу. Другого такого дня я би не пережила. Все злилося в єдиний жахливий хаос – море калини, квітів, свічок, музики, поховальних козацьких пісень, Аллиних картин, Аллиної яскравої посмішки на портреті, рушників, сліз, заплаканих облич, мокрої глиняної землі, сердечних промов, Вітіних ридань, Вітіного постарілого, виснаженого обличчя, тремтячих рук і найстрашніше – одинокої, залишеної Аллиної могили у вікні автобуса... Ми цілий день провели з нею, нічого не їли і не хотіли їсти. Наридались так, що я вранці не могла розплющити очей – запухли повністю.

Дівчата потрудились. В Аллиній майстерні зробили її виставку, всю в квітах, рушниках і свічках. Аллин портрет, писаний олією, – в терновому вінку з калиною. Аллине фото посередині – вона сліпучо і якось ніби сором’язливо посміхається на тлі зелені. Десь, у квітах, грала музика – записи сумних українських пісень. Кожен, хто заходив до цієї кімнати, – виходив у сльозах. В коридорі дівчата переплітали калиною вінки, робили величезну гірлянду з калини – на труну, і кожному, хто приходив, приколювали до грудей чорну стрічечку з гроном калини. Леопольд Ященко згуртував хор, який співав поховальних козацьких маршів. Не було в Києві мистецької людини, вартої пошанування, якої би я тут не бачила.

Аллину труну заносити в майстерню не дозволили. Десь о другій годині під’їхав автобус з її тілом у закритій труні. Ми по черзі входили в задні двері, цілували труну і виходили – в передні. Співав хор. Потім, посідавши в автобуси, поїхали на Берківці. Автобус з Аллою заїздив іще на Рєпіна і трохи там стояв, але ми з Володею і Людою боялися, що не вліземо ні в жоден автобус, і побігли ловити таксі. Поки дісталися Берківців – мітинг вже кінчався. Говорив якийсь запальний львівський громадянин, якого я не знаю. Потім труну забили і на рушниках опустили в могилу. Ми кинули по пригорщі землі, а тоді за діло взялися копачі, і за мить виросла могила. Я зовсім осліпла від сліз. Поряд ридав Віктор – який він став низенький і старий, з червоними запалими очима. Руки в нього так сильно трусилися, що я з усіх сил стиснула його руку і відпустила, аж коли тремтіння вгамувалось. Але тільки на мить. Він знову затрусився увесь. Плакав Сверстюк, всі плакали – Господи, не приведи мені, Боже, ще колись побачити нас усіх, заполонених плачем і розпачем.

В автобусі довго і печально розмовляли з Панасиком. Я познайомила його з Людою, і Лю мені потім сказала:

«Він прекрасний. У нього такі людяні, мудрі очі, що одразу хочеться стати дівчатком і розповісти йому все-все, як батькові, навіть більше»

Опанас обіцяв: якщо не зможе вилетіти літаком о дев’ятій вечора, взяти квиток на поїзд на другу ночі, і просидіти ці півночі зі мною. Десь по десятій я вже зрозуміла, що він не прийде, полетів. І все ж не могла примусити себе не ждати. Сиділа аж до дванадцятої – зачесана, вбрана, дивилася на Аллине фото в моєму секретері і так страшно тужила, як ніколи в житті.

(Ірина Жиленко, Homo feriens: спогади (Київ: Смолоскип, 2011), с. 636)

Ілюстрація: фото з похорону Алли Горської, зроблене, ймовірно співробітниками КДБ. З FB-сторінки Вахтанга Кіпіані.

Зі щоденника Леоніда (Леся) Танюка (1938–2016), українського театрального режисера, громадського і політичного діяча, у 1970 р. – мешканця Москви:

Зустрілися у нас – тендітний Льоня Селезненко й твердорішуча Оксана Яківна [Мешко]. Він – музичний, тихий, любить ліричну поезію; вона – «і креше, і крушить, як стій».

Оксана Яківна за суттю своєю протилежна пані Орисі [Стешенко], бо хоч що там кажи, Ірина Іванівна – актриса, сповнена примх і непостійності; Оксана ж Яківна – цілком інший тип. Аскет і трикутник.

Льоня дуже добре розповідає про Стуса, приятелює і з Світличним; він мені трохи схожий на Сашка Клушина, кібернетика з КТМ. Може, тільки Селезненко ближчий до літератури; принаймні, у нього є більший сентимент на художнє начало. А Сашко Клушин був структурніший, втілення послідовності. Десь ми його втратили з виду.

Льоня до всіх хоче бути гарний. І Льоля, й Оксана Яківна переконані, що Ераст Біняшевський був у КТМ засланий як провокатор, і що багато лихого було від нього. Я не переконаний, хоч деякі його вчинки й реакції видавалися і мені сумнівними. Ось вони й сперечаються нині до хрипоти, хто такий Біня. Для цього треба було їхати до Москви?

Нова мішень для Оксани Яківни – Микола Холодний. Багато всякого літає в повітрі, і я не можу сказати чогось певного, – знаю лише з переказів, через другі й треті руки. Ось чому з такою цікавістю вивчаю грудневий лист Холодного до Ніни Матвієнко.

Нехай матимемо можливість перечитати його й за рік, і за десять, і за двадцять – з тієї висоти буде видніше. Але про наш час лист Холодного свідчить вельми конкретно...

(Лесь Танюк, Твори. Щоденники без купюр, Т. 26, 1970 р. (березень-грудень), упорядкування Неллі Корнієнко, Оксани Танюк (Київ: Альтерпрес, 2013), с. 172)

Ілюстрація: Лесь Танюк і Оксана Мешко.