Зі щоденника Євгена Чикаленка (1861–1929), українського громадського діяча, видавця, у 1924 р. – мешканця Відня:
Несподівано приїхав до Відня з В. Прокоповичем incognito С. Петлюра, і вчора зайшли обидва до нас. Виявилось, що вони у Відні проїздом, всього на два дні, але куди їдуть – не сказали. Саме вчора був понеділок і у мене був дехто з земляків, а тому Петлюра пробув недовго і обіцяв зайти сьогодні. Дійсно, сьогодні він знов зайшов з Прокоповичем і сказав, що вважав своїм приємним обов’язком навідати мене, а разом з тим і порадитись зо мною. Почав він здалеку – на мою думку, каже, а певне і на Вашу, Україна не зможе стати самостійною самотужки, без чужої помочі, фігурально кажучи, без плечей, на які вона могла б опертись. Але в той час инчих не було і я тоді мусів увійти в угоду з поляками. Я й досі тої думки, що соборна Україна не постане відразу, а мусить пережити те, що пережила Румунія, Юго-Славія, Італія і т. д. Коли хтось нам поможе укріпити свою державність на Дніпрі, то згодом ми відберемо від поляків не тільки бувші російські відтинки України, але й Галичину, аби нам найти оті плечі, на які ми могли б опертися, і я хотів би з приводу цього почути Вашу думку. На се я відповів приблизно так:
– Я не політик і на політика не вчився, але думаю, що до самостійної Укр. Держави так далеко, що про оті плечі нема чого тепер і думати, бо за яких 50 років, аж після яких можна сподіватися самостійної Укр. Держави, буде багато різних політичних комбінацій, а до того часу нам треба йти шляхом, яким йшли чехи, т. є. виробити не тільки свою інтелігенцію, а головно свою буржуазію і своє свідоме робітництво.
– Це так, каже Петлюра, але в Європі така політична ситуація, що не виключена війна або дипльоматична зміна Версальського договору, і може ще за нашого покоління виникнути ідея самостійної Укр. Держави, то нам вже тепер треба вишукати якусь міцну європейську державу, якій економично й політично вигідно було б – мати Україну самостійною. Так от, я хотів би знати Вашу думку – у якої саме держави повинні ми шукати отого підпертя. Я гадаю, еміґрація наша повинна розгрузитись, слабші елементи нехай вертаються собі на Україну, а дужчим в незначній кількості треба зоставатися тут і протоптувати стежку до тих держав, яким інтересно мати самостійну Україну, і от до якої держави, на Вашу думку, всамперед треба нам робити дипломатичні заходи?
– На мою думку, кажу, коли Ви хочете її знати, є тільки одна держава з великих, яка політично в тім заінтересована – се Анґлія; тільки їй не тільки невигідна, а навіть і небезпечна Велика Росія, яка загрожуватиме раз у раз їй на Сході, бо вона стримітиме раз у раз в Персію зі своїм цукром та манафактурою і страхатиме Англію в Індіях. А з малих держав тільки Румунія і Турція заінтересовані в розпаді Росії, бо вона й їм небезпечна.
– Це так, каже Петлюра, а що Ви скажете за Італію? Це держава, яка в північній своїй частині дуже розвиває металургію, на яку потрібує багато вугілля, яка стремиться в своїх імперіалістичних мріях стати новою Римською імперією і прагне визволитись від впливів Франції та Анґлії і якій найближчий морський шлях до України?
– Але ж, кажу, Італії для сього не потрібно Української держави, як і Франції та Германії, коли заінтересовані тільки економично, то їм байдуже до істнування України, і тільки Анґлія, яка допомогла Естонії, Латвії, Литві одірватись від Росії, готова була допомогти й Україні і все приглядалася – чи дійсно в Україні є ґрунт для самостійності, але, на жаль, Україна того не виявила.
– Але Італія теж боїться Великої Росії, яка буде конкурувати з нею на Балкані і взагалі на Чорнім морі.
З цих слів Петлюри я упевнився, що він тепер їде до Італії. Але сумніваюся, щоб він щось там зробив тепер, саме під час переговорів з большевиками про визнаннє їх юридично. А тим часом, може, йому факторує відомий політичний маклєр Николай Василько, який саме тепер сидить в Італії. Як відомо, він факторував в Берестю і, кажуть, багато заробив від Черніна за те, що відстояв Галичину при Австрії, якої прилучення до України добивалися наші делегати на підставі директив Ц. Ради. Він же факторував і при заключенні угоди між Петлюрою і Польщею, то, певне, факторує і тепер.
Цікаво, що коли я запитав Петлюру – чи він розірвав відносини з Польщею і отсе навіки виїхав звідти? – то він відповів:
– Я дуже забобонний став і по заповіту свого батька нічого не починаю серйозного у високосний рік...
– А чи той рік, коли Ви вчинили повстання проти Скоропадського і увійшли в згоду з поляками, не був часом високосним? – запитав я, усміхаючись.
– Я тоді на се не завважив, відповів зніяковівши і якось гірко скривившись Петлюра.
Я теж зніяковів і стало мені якось шкода його, бо я бачив перед собою не колишнього молодого самовпевненого Петлюру, яким я його знав років п’ять тому, а старого, сивого, зморщеного ксьондза з якоїсь бідної парафії, якого прибила лиха година на тяжкі злидні, принаймні таке на мене враження зробив Петлюра в се побачення.
(Євген Чикаленко, Щоденник (1923–1924), упорядкування, передмова та коментарі Інни Старовойтенко (Київ: Темпора, 2015), с. 213–214)
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
