assassins_cloak | Entries tagged with 1991

Зі щоденника Степана Пушика (1944–2018), українського письменника, літературознавця, громадсько-культурного діяча, у 1991 р. – народного депутата України:

Був на базарі – купував насіння. І сталося тут: солдати підійшли до азербайджанців чи грузинів (очевидно, що з тих, які були у вірмено-азербайджанських і грузино-осетинських конфліктах). Один солдат запитав, в яку ціну гранати. Продавець заламав величезну (тепер лимон коштує 10 крб. за штуку). Солдат сказав, що таких грошей не має, і взяв один гранат. Ті, що продавали, вихопили з кишень газові балончики і пшикнули «черемхою». Два солдати закашлялися, заплакали. Тоді їхні товариші порозперізували ремені й почали хрестити наліво й направо спекулянтів. Фрукти падали з прилавків і котилися по землі, власники товару спочатку кинулися оборонятися гуртом, але врешті-решт порозбігалися, хто куди.

(Степан Пушик, З останніх десятиліть: щоденники Степана Пушика, Т. 1, 1988–1992 рр., за редакцією Ольги Слоньовської, упорядник Ганна Пушик (Івано-Франківськ: Місто НВ, 2021), с. 528)

Ілюстрація: будівля Центрального продуктового ринку в Івано-Франківську.

З листа Соломії Павличко (1958–1999), української письменниці, перекладачки та літературознавиці, у 1991 р. – мешканки Києва, наукової співробітниці Інституту літератури АН УРСР, до Богдана Кравченка:

Драматична конфронтація в Москві якось розсмокталася. Мітинґ 28-го все ж відбувся, і туди прийшло понад 700 тисяч народу. Кожен, хто ще хоч трохи цікавиться політикою, всі останні дні спостерігав за баталіями на російському з’їзді, за драматичною боротьбою Єльцина і його команди проти Союзу. На цьому фоні київське парламентське життя виглядало досить спокійно. Комуністи після референдуму трохи притихли, і демократи йдуть в бій уже не з такою пристрастю. Тільки в Львові демократи ентузіастично відсвяткували річницю свого перебування при владі. І справді рік тому, в березні, відбулися перші в історії України парламентські вибори. Я тоді була в Едмонтоні, і ми, неймовірно схвильовані, дзвонили з тобою до Києва, дізнаватися, хто програв, а хто переміг.

Нові державні ціни, які встановив «центр» (так виглядає наш псевдоринок а ля Горбачов) і які сьогодні вступили в силу, такі ґрандіозно великі, що затьмарюють всі чахлі обіцянки про якесь майбутнє життя в щасті і добробуті. В них – у це щастя і добробут – остаточно ніхто не вірить. Для вчених, моїх колеґ, і для мене так само – це передовсім удар по поїздках на Захід. Квиток в Америку тепер коштує понад 6 тисяч карбованців. Отже, їхати з цієї країни можна вільно, але попробуй виїди при таких цінах на квитки і їхньому тотальному дефіциті навіть при нинішніх цінах. І все ж і при нових цінах всюди стоять черги, тільки люди стали ще сумніші, а газети ще саркастичніші. І всі, як завжди, як кожного дня протягом останнього часу, думають про майбутнє. Що завтра?

І, мабуть, ніхто не знає відповіді на це питання, ні шахтарі з відчайдушними політичними вимогами відставки Президента, ні партократи з упертим бажанням зберегти наш голодний «соціалістичний вибір», ні опозиціонери-донкіхоти, ні кабінетні вчені. І я так само не знаю, що буде з нами всіма і з усією цією державою завтра (держави під назвою СРСР в перспективі, звичайно, не стане), але впевнена, буде щось інше, ніж учора. А де є рух, є якась надія.

(Соломія Павличко, Листи з Києва, 12 травня 1990 – 2 квітня 1991 (Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001), с. 149–150)

Зі щоденника Костянтина Москальця (1963), українського поета, письменника, музиканта, у 1991 р. – учасника львівського театру-студії «Не журись!»:

Лютий вітер, холодно і незатишно в хаті. Слухаю, як Моррісон читає свої вірші, курю, мерзну. Поки що нічого іншого. Є речі, про які зовсім не хочеться писати; їх можна тільки відчувати – як віру або любов, скажімо.

...Є речі, які приходять до тебе серед ночі в дуже тихому галицькому містечку, коли безсоння примушує підводитися з ліжка і шукати сигарети; дивишся на одне-єдине вікно, що світиться там, попереду, дивишся на нічне зимове небо і раптом починаєш пригадувати сімдесят восьмий або дев'ятий рік, коли ви жили в малосімейці, розташування старих, майже знищених за час безкінечних переїздів меблів: канапа, круглий стіл, дві книжкові шафи, дзеркало, перед яким колись будеш голитись і ти; пригадуєш ту дівчинку, Світлану, яка жила поверхом нижче, і в якої повісився батько, і вона з меншим братом ходила по нас – сусідах – збирати гроші на похорон, бо жили вони дуже бідно – як і всі ми, – і моя мама, яка виносить їм три карбованці, і це опухле від сліз напівдитяче обличчя, котре ти полюбив так, як це може зробити тільки шістнадцятирічний хлопчисько; а потім, через п’ять, чи сім, чи скількись там років, твоя сестра каже, що Світлана померла від невдалого аборту. Якась блискавка спалахнула над нами в юності – над Світланою, мною, Людою і ще, ще, – і при світлі тієї блискавки ми побачили речі, які багатьом видавалися чистою метафізикою, справою віри, ще чогось; ми побачили тоді, у чотирнадцять-шістнадцять років, речі, які приходять і тепер, серед ночі, скрізь – в Англії, коли ви швидко їдете у бік веселки, в маленькому галицькому містечку, деінде; ці речі не можна бачити за так, безкоштовно; і кожен розплачується за своє, побачене у світлі блискавки, по-своєму: смертю, пияцтвом, розпустою, віршами, кризою, записами до щоденника, безсонням. Це щось подібне до променевої хвороби. Бо побачити Бога – не минає безслідно. І той будинок стоїть ще й досі.

(Костянтин Москалець, Келія Чайної Троянди. 1989–1999 (Львів: Кальварія, 2001), с. 31)

Сьогодні мав бути особливий день. Початок офіційного напіввійськового стану, проти якого вже офіційно протестували 6 республік. Україна офіційно ще не реаґувала, а деякі депутати дали інтерв’ю про те, що військові патрулі для нашого ж блага. Отже, поки вони давали інтерв’ю, всі з інтересом чекали на вулицях військові патрулі з автоматами і броневиками. Але в Києві, здається, тихо. Чула, міськрада готує спеціальну постанову, в якій заборонить такого роду патрулі на території Києва. В останні дні вдарив мороз. На вулиці сонце, вітер і -20. Мої фантазії мають останнім часом якісь сюрреалістичні виміри, і тому я сиджу і думаю, чи холодно в танку в таку погоду.

Вдома в мене хаос – дитина хворіє, застуда перейшла в бронхіт, я нічим не можу вилікувати її дикий кашель, нервую, не маю добрих ліків і згадую канадські аптеки.

Сьогодні покинула її на пару годин, з’явилась на роботу десь близько обіду і дізналася ще одну сюрреалістичну новину. В 10-й ранку вчений секретар інституту пройшов по кабінетах і перевірив наявність співробітників. А через годину на дошці коло дирекції висів наказ, що всі «порушники дисципліни» мають написати пояснювальні записки директорові про причину відсутності. Знову дирекція робить вигляд, ніби не помічає, що в нашому інституті працювати просто ніде, в кожній кімнаті сидить по 10 людей, і про те, що наша праця не сидіння за столами, а писання наукових робіт. Такі перевірки в нас траплялися востаннє досить давно, ще до «перебудови». Решту частину дня перевірка активно обговорювалася в коридорах. «Як легко все повернути назад!» – повторювали наші локальні демократи.

Усі знали, що перевірку провели про всяк випадок, щоб при необхідності мати формальний привід покарати. Якби дирекція перевірила якість, рівень того, що пишеться, це було б зрозуміло, але ж цього якраз ніколи не роблять, адже наш директор сам нічого не пише.

[...] Багато справді цікавих змін відбувається в інтелектуальних, мистецьких колах, власне, там, де живу і я. Видаються добрі книги, в театрах ставляться ориґінальні вистави, відкриваються надзвичайні виставки картин і цілі нові картинні ґалереї. В літературному житті – нові групи, напрями, імена. Нові, молоді письменники просто захлинаються від інтелектуальної, естетичної свободи, котрої не знали їхні старші колеги. Зникло з психології відчуття провінційності, другорядності, вічна орієнтація на Москву (видатися в Москві, виступити в Москві, писати, як в Москві, одержати похвалу від московського критика – такими ще недавно були вищі радості республіканського письменника). Хоча літературне життя і стало дуже важким, ніде видаватися, подорожчав папір і т. д., все ж воно, як ніколи, вільне, розкуте, незакомплексоване.

Шалено скоро розвивається молодіжна субкультура, рок-музика, якої в Україні ще два-три роки тому не існувало. Тобто існував певний музичний андеґраунд, але офіційно рок не мав права на життя, тим більше український. Тепер на дешевих, навіть саморобних інструментах грають добрий джаз і рок, поети експериментують з текстами, які часто мають політичний характер, а композитори з музикою. З’являються свої, українські рок-зірки. З’явилася і «попса» – сентиментальне, примітивне диско, і ще багато іншого.

Отже, приємно писати, коли все можна, навіть хоча й при цьому буває нічого їсти. І якщо нову музику навіть не дуже охоче показує телебачення, а нові вірші й оповідання не дуже охоче друкують журнали чи видавництва, все ж свобода є найбільшою насолодою, особливо для нас, для тих, хто знають, що таке її не мати. І коли хтось і пробує щось забороняти, внутрішню свободу вже не відібрати.

(Соломія Павличко, Листи з Києва, 12 травня 1990 – 2 квітня 1991 (Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001), с. 142–144)