![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Івана Боднарчука (1914–1990), українсько-канадського письменника, громадського та освітнього діяча, у березні 1970 р. – шкільного референта Комітету українців Канади, який перебував з інспекційною поїздкою у провінції Альберта:
Сидимо в автобусі. Небагато нас. Ми розсілися в різних місцях. Вечірній сумерк окутав нас чернечею мовчанкою. Брак простору думкам. Вони метушаться в душі, згущують почування. Автобус трясе по грудуватій дорозі. Висмикує світла з вулиць і кидає ними в темні заулки. Як автобус стояв, то якась пара на задніх сидженнях перешіптувалась невловною мовою, тепер мовчанка. А потім хтось обізвався в однім куті, відізвався в другому, і цілий автобус заговорив українською мовою. На біду і я включився в розмову. Видно, вони всі собі знайомі, хоч всідали на різних зупинках. Я один їм не знайомий і мусів оповісти, хто я, звідки, куди й пощо.
– Вас там у Торонті напхалось різних маґістрів, професорів, докторів. Не маєте що робити, дретеся з собою й партії заводите... – голос з одного кута.
– Тридцять нових партій створили, – відзивається хтось у другому кінці.
– Прислали б ви хоч одну яку бідненьку партію до нас, щоб не гризлись там, – встряває свіжий голос, – ми б дали їй тут роботу.
– У нас брак людей до праці. Брак нам священиків, учителів. Вже не кажу про дентистів, лікарів, але от такого «дроґіста» – і того не можна знайти.
– Наші батьки колись тут не шукали міста, бралися корчувати ліси й самі місто закладали...
Беруть мене у свій млинок.
– Тепер тут нас більшість, наше право. Та що з того, як ми не можемо його використати. А спитаєте чому? А тому, що не стає нам сил. Брак людей.
– Люди ще, рахувати, є, але брак їм палива – вогню. Вони вже погаслими свічками ходять.
– Ми чекали на вас, – нову еміґрацію, думали, що ви підсилите нас. А ви відокремились. Всі залишилися там, на сході.
– Ви сходу не здобудете, а ми заходу не втримаємо.
– А як це так, кажу, – заїдеш денебудь, відкриєш телефонну книжку, самі українські прізвища. Батьки українці, суперінтендент українець, принципал українець, учителі українці, повна школа українських дітей, а української мови нема. Українську мову чуєте на вулицях, в ресторанах, в готелях, тільки не в школах?
– Лишайтеся в нас, поживете з нами рік-два, то побачите. Певно, що як будете працювати, стукати, то двері вам відкриються. Але оце ж ми й говоримо, що брак у нас людей до праці – брак інтеліґенції, щоб розмовляла по-українському...
(Іван Боднарчук, До рідних причалів. Репортажі з обстеження шкіл у Канаді (Торонто; Вінніпеґ: Комісія шкільництва при Онтарійській Раді КУК, 1979), с. 50–51)
