![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
З подорожніх нотаток Йозефа Рорера (1769–1828), австрійського статистика і краєзнавця, професора Львівського університету, який наприкінці листопада 1802 р. перебував у Галичі:
Я обіцяв Вам ще маленький опис Станіславського округу. Він стосується Галича на Дністрі. Колись це місто було резиденцією королів; а нині воно настільки бідне, що його значно справедливіше було б назвати єврейським гніздом. Я не довго був на заїжджому дворі, взяв собі прислужника-іудея і звелів провести мене вулицею караїмів. Тут розміщується іудейська секта, до якої я ще на віддалі відчував шанобливість. Тут були низькі, зовні малопривабливі будиночки, поблизу них розташовувалися маленькі поля, на яких вирощували трохи тютюну та турецької пшениці. Оскільки я саме мав намір вирушити до найвищого священика караїмів, тим більше я зрадів, коли хлопчик, що мене супроводжував, гукнув мені, що випадково рабин караїмів саме йде мені назустріч. Я звелів малому хлопчині-єврею повернутися в дім і пішов прямо назустріч рабину. Тоді я сказав йому польською мовою, що чув про громаду, яку він очолює, багато хорошого, тому я не можу відмовити собі у бажанні познайомитися з чоловіком, який власним прикладом навчає таку доброчинну громаду. У відповідь на це караїм протягнув мені руку та мовив: «Це схвалення стосується швидше моїх попередників, позаяк я став рабином лише декілька тижнів тому. Так, ми втратили дуже порядну людину!». Я відчув правдивість у цьому енергійному тоні, яким караїм польською мовою звертався до мене, не роблячи гримас, як це роблять талмудистські іудеї. Зазвичай нас цікавить і зовнішність такої людини, і нині Ви зловите себе на тому, що прочитаєте майже протилежне до того, який образ Ви собі уявили. Зулім Захарович – це молодий чоловік 37 років, але виглядає так, нібито має вже принаймні 57 років за своєю спиною, яка, мабуть, від природи так згорбилась, що добрий караїм лише з великими зусиллями піднімав на мене свій погляд. Цей згорблений чоловічок з абсолютно жовтим лицем ледь сягав мені до череса. Коли я зустрів його, на ньому був довгий синій сюртук, повністю закритий, обшитий чорним хутром, на голові в нього була велика польська шапка, окрім того, посох – ще довший, ніж він самий, і, до речі, такі чисті чоботи, бачити які я не звик на наших брудних іудеях. Так я оглянув з голови до ніг чоловіка, в якому не очікував побачити нічого іншого, ніж практичні устої щодо чистоти релігійних принципів. Але й цей караїм, що відхиляє усі рабинізми, написані у великому Талмуді, дотримується лише Старого Заповіту і наважується потрапити до його внутрішньої святості за власним розсудом, видається в очах інших неупереджених людей, які не є караїмами, людиною, що страждає людськими вадами, особливо схвалює здоровий глузд і яку медична поліція в жодному разі не може визнати здоровою. Він, власне, береже себе так само ретельно, як і кожний інший караїм, від того, щоб не побачити смерть свого ближнього, позаяк вважає, що зганьбить себе, і тому повинен, згідно з нинішнім звичаєм, одразу ж побігти до Дністра й зануритися у воду з головою. Навіть жінки цієї секти не є винятком для цього ганебного закону, вони також повинні зануритися в річкову воду так глибоко, наскільки це можливо, щоб сила потоку не захопила їх. Неприємне усвідомлення перебування в цьому сумному становищі призводить до того, що кожний караїм уникає своїх братів та сестер, коли йому лише здається, що вони лежать на смертному одрі. У поспіху караїм шукає талмудистського іудея, який не був би караїмом, і робить за гроші все: платить йому, щоб той опікувався хворим чи покійним, за 2, 3 чи 4 дукати, і перш ніж сплине передбачений вірою час тривалістю 48 годин, навіть не очікуючи 24 годин, караїм уже вимагає, щоб талмудистський іудей обмотав зблідле тіло, поклав його до труни та у могилу. Караїм у кращому разі спостерігає з-за огорожі, чи його спочилого товариша у вірі правильно опустили на Божу ниву караїмів! Аж здригається тіло, коли подумаєш, як легко тут можуть поховати уявно мертвих, оскільки це траплялося навіть у звичайних іудеїв; коли домислиш собі, як легко невіглас може вважати синці, які часто є нічим іншим, ніж цинготним висипом, за трупні плями; як легко недосвідчена людина відчуватиме трупний запах там, де присутній – лише трішки відразливий дух; як гниття однієї частини людського тіла передчасно можуть вважати за прикладом ушкодженого тваринного організму за смерть!
Я запитав рабина, як його добре серце може бути таким лютим, щоб не зробити останню послугу своєму ближньому і не бажати самому поховати його; як він може взяти це на своє сумління – доручити першому-ліпшому, і без того не схильному й заздрісному до караїмів іудею приймати рішення, чи караїм справді мертвий. Але рабин глянув на мене зі співчуттям і замість того, щоб почати зі мною розсудливу розмову, спокійно відповів: «Цього хоче Господь. Ми також повинні веліти зішкребти усі стіни тієї кімнати, в якій лежав покійний. Так само потрібно зішкрябати та помити начисто всі дошки в тій кімнаті, де помер хворий. Цей вид очищення ми прийняли на себе». – «Але, – знову почав я, – ви визнали сумнівним джерелом і відхилили звичаї та традиції іудеїв, а ваші очищення є нічим іншим, ніж пережитком іудаїзму». – «Ні, – сказав рабин, – швидше це ознака розрізнення караїмів. Талмудистський єврей миє, – коли в його розпорядженні немає жодної іншої людини, – тіло свого рідного батька та кладе його власними руками у могилу. Ми не маємо права цього робити!». Я не міг стриматися, щоб не заперечити йому, знову ж таки польською мовою: «Побачите, що саме через те, що Ви так швидко відправляєте своїх людей з громади живих, ваша громада завжди залишатиметься малою; число її не зможе збільшуватися». – «Ні, – перебив він мої слова, – тільки Бог хоче цього, а хто може суперечити Богові?». Я замовк. Незабаром ми вийшли з місцевості поблизу Дністра та кладовища караїмів. Тоді я попросив рабина відвести мене до синагоги караїмів. Рабин забрав з дому ключі і сказав, що він дуже поважає мою особу, тому із задоволенням відчинить мені двері храму. «Ви можете бути певні, любий Зуліме, – відповів я, – я не входжу до Вашого храму, щоб поглузувати з нього. Я дуже шаную його; і хоч як бідно зрубаний з дерева ваш дім молитви, у дні шабашу до нього заходить громада, загальновідома своїми чеснотами, її спосіб життя слід вшановувати, якщо лише не плекаєш у грудях іншого проклятого сектантського духу». Добрий рабин по-особливому поблагословив, навіть якщо він і не перехрестив мене; благословення я прочитав на його обличчі, в усіх його манерах, я потиснув йому руку, не бачачи більше нічого в синагозі, окрім праведного чоловіка, що стояв переді мною, і попрощався, запевняючи, що всюди, де зможу послужити будь-якому караїму, зроблю це із задоволенням.
Оскільки погода не бажала посприяти моєму вечірньому променаду по Галичу, я вирішив не лягати спати на іудейському заїжджому дворі до того часу, доки моя звичка пізно вкладатися в ліжко не вимагатиме цього від мене. Старий іудей, якого всі в будинку назвали найосвіченішим, запитав мене з посмішкою, як я наважився піти в синагогу до караїмів. «Чи можна припустити, – продовжував він у потоці слів, – що цей народ караїмів може бути корисний для чогось? Вони не іудеї та не християни; вони є чимось перехідним; але все-таки вони дотримуються єврейського шабашу. Кожний з нас, іудеїв, не вийшов би із дому, не взявши з собою 10 заповідей. Караїм залишає свої у синагозі. Чи може така людина заслуговувати поваги; чи може вона бажати, щоб її називали іудеєм? А потім, – продовжував він, – в який дивний спосіб караїм святкує свій шлюб, без будь-якої церемонії, при повній тиші, о 2 чи 3 годині ранку; чи може це називатися правильним? Наречений стає на коліна та промовляє: Господи і Боже, ім’я моє таке, а моєї нареченої таке, сподіваюся, вона буде добросовісною, порядною дружиною, гідною твого захисту. – «Так, ви повинні обоє бути такими, – відповідає рабин, – бути вірними та щирими аж до смерті, і тоді ви будете гідними захисту Найвищого, а чесноти у вашій душі будуть вашим найбільшим щастям тут і там!». І це все, що сказав іудей зі злим уїдливим сміхом; чи можна це назвати релігією? – декілька простих слів!». Я мовчав та розмірковував. Згодом я ще почув, що кожного року сюди приїздить один караїм із Криму, який забезпечує місцевих караїмів книгами. Галицькі караїми кажуть, що вони прийшли в край разом з татарами, яких полки взяли в полон, і, до речі, поступово так полюбилися королям, що їх оселили у самій королівській резиденції в Галичі.
Ви мусите пробачити мені, що цей лист виходить коротшим, ніж Ви, можливо, очікували. Власне, я мушу влаштуватися писати біля свічки, яку також засвітив мій господар-іудей і яка не набагато товща, ніж моє гусяче перо, яким я веду рукою. Позаяк я побоююся, що ця свічка невдовзі вигорить, а господар уже тепер каже мені, що вона є єдиною, яку він здобув у цілому місті, тому що лише завтра будуть виробляти так звані шабашні свічки; тому я змушений викладати свої думки коротко. Ймовірно, Ви здивуєтеся, як це можливо, що, за ствердженнями іудея, в цілому місті не знайдеться жодної зайвої свічки, яку він міг би купити. Якщо Ви лише замислитеся про спосіб життя місцевих громадян, які швидше заслуговують того, щоб їх називали селянами, то ця обставина не буде видаватися чимось дивовижним. Русини, власне, рідко запалюють свічку ввечері, оскільки цей народ не навчений працювати ще при світлі свічки. Тому, якщо я їду в нічний час по Галичині та потрапляю до села, в якому звідусіль з вікон мерехтить світло, це вже є для мене знаком, що я перебуваю в німецькому йозефінському селі-колонії. Я рідко ловив себе на тому, що помилявся у цьому судженні, такому солодкому та яке робить нашій нації таку честь. [...]
Ілюстрація: Галич, акварель Наполеона Орди, бл. 1879 р.
